Звісно, вдвох нам було не так весело, як з цілою зграйкою. Постійно доводилося шукати нових пригод, аби хоч якось згаяти вільний час. Одного разу Влад зайшов по мене. Вечоріло і мав починатися один з тих бридких жовтневих дощів — коли дрібні холодні краплі різали на вузенькі кавалки простір, потім стікали ринвами й хідниками, утворюючи під ногами сіре болото. Але що нам та негода, коли в жилах тече гаряча кров, з густою концентрацією юнацьких гормонів?
Тоді він уперше потягнув мене підглядати за батьками Ліди. Досі питаю себе, навіщо ми це робили, якою метою керувалися? Нам було вже по шістнадцять років. Якогось дідька нам було весело видертися на розлогий каштан, котрий уже скинув майже все листя, й видивлятися у кухонне вікно на другому поверсі. Я завжди чекав, що от-от на ту кухню увійде вона — з книжкою в руках, усміхнена. Уявляв, як вона підходить до своєї матері, що саме готувала вечерю, і береться допомагати. Дістає з холодильника свіже масло й починає неквапом намащувати його на скибочки батона. Та натомість ми бачили зовсім інше — за кухонним столом сидів чоловік з опущеними в журбі плечима, зазираючи на денце стограмового келишка. На столі незмінно стояла скляна пляшка горілки, лежала якась їжа на тарілці. Той чоловік міг просидіти нерухомо увесь вечір, аж доки на кухню не приходила жінка. Тоді він підводився і вони починали голосно сваритися…
Сонячними днями в тому вікні залишали прочиненою кватирку, і ми бува чули їхні крики. Чи розуміли зміст? Навряд. Зараз можу з упевненістю сказати, що їхня сім'я була зруйнована, адже діти — це основа, без якої усе розпадається.
Щоразу, коли ми видиралися на той клятий каштан, батьки Ліди сварилися все дужче й дужче, аж доки одного разу чоловік ударив дружину. Короткий влучний ляпас і більш нічого. Налякана жінка позадкувала й рвонула геть із кухні. Я сидів приголомшений та розгублений, відчуваючи огиду й безмежну провину за скоєне. Хотів злізти і втекти подалі, щоб більше не повертатися. Хотів негайно спалити це довбане дерево й забути все — Ліду, хлопців, бридкі підглядання за чужою родиною. «Це лише поганий сон», — спробував я себе заспокоїти і вже хотів було спускатися на землю, але Влад мене зупинив:
— Зараз буде дещо цікаве, — прошепотів він, ухопивши мене за рукав куртки.
Я думав пручатися, але ніби загіпнотизований, слухняно повернувся на свою «гілку огляду». Нерухомо застиг — здається, навіть перестав дихати. Спочатку нічого не відбувалося — той самий чоловік на кухні, лише зараз він перехилив зо дві чарки поспіль і затулив долонями обличчя.
— Чекай… чекай… — шепотів у передчутті Влад. — Зараз має знайти…
Раптом я помітив, як затремтіли шибки. Мабуть, це хтось щосили гримнув дверима.
— О, починається! — мій друг сидів із задоволеним виразом обличчя, витягуючи шию, аби нічого не пропустити. Досі не розумію, як така жахлива ідея спала йому на думку?
За мить до наших вух долинув вереск. Відчайдушний і пронизливий, наче протяг у холодній кімнаті. Чоловік смикнув головою, але не встав. Було схоже на те, що він когось гукнув і знову повернувся до своєї пляшки. Вереск повторився, й відразу по тому до кухні повернулася жінка. Вона тримала щось зіжмакане в руках та продовжувала несамовито кричати.
За кілька днів я почув від своїх батьків, що хтось підкинув бідолашним батькам «тієї дівчинки» пропалену сукню, яка була точнісінькою копією плаття, в котрому загинула Ліда. «Хтось» старанно розклав небесно-блакитну нейлонову тканину на хіднику перед квартирою Яцкових і втік. Кажуть, коли «та бідолашна жінка» взяла до рук знахідку, тканина ще тхнула паленим і з неї скрапувала свіжа кров.
За тиждень жінка повісилися.
За місяць чоловіка забрали санітари до наркологічного диспансеру.
Більше я не ходив підглядати.
Липень 2016 року
Годинник показував пів на четверту ранку. Заспокоївшись та обговоривши всі ймовірні причини нашої халепи, ми дійшли спільного висновку — це справа рук Святослава. Усе складалося — він навмисне зник та підготував декорації. А що? Він мав за що нас карати. За всі роки нашого приятелювання ми з друзями встигли достатньо покепкувати з нього. Залишалося єдине питання — чи нашим життям щось загрожує?
Трохи посперечавшись, ми вирішили дочекатися світанку й повернутися на кладовище. Потрібно було з'ясувати, що або хто лежить під шаром ґрунту Святославової могили. Лопата в нас була — щоправда, одна й та маленька. Ми хотіли рити руками, якщо доведеться, бо ніхто з нас не поїде звідси, допоки не з'ясуємо, що відбувається.
Смачно позіхнувши, Марко встав і пішов у напрямку великого намету. Ми з Пашею побажали йому приємних снів, а самі вирішили зварити кави. Мені було не до сну, Гуду теж. Я замилувався нічним Дністром. Його спокійні води дрібними сонними хвильками омивали берег. Ніжне плюскотіння води об каміння доповнював ледь чутний спів якогось самотнього цвіркуна, котрий не спав, як і ми. Вітер нещодавно заспокоївся, але небо затягло хмарами. Темна канва над нашими головами була суцільною, без зірок та місяця. Я здригнувся. Рівна чорнота неба змусила думати про домовину — про віко домовини зсередини…
— Маркооо? — несподівано протягнув Паша, повертаючи голову в бік намету. — Ти чого?
Я теж спрямував погляд туди, куди дивився Гуд. На наших очах Марко вилазив навкарачки з намету й дорогою блював собі на руки. Я вхопив з-під ніг ліхтарика і посвітив на друга.
— Марку, що з тобою? — спитав я. — Ти ж не бухав…
Промінь світла осяяв його обличчя. Воно було блідим, практично сірим, а очі широко розплющеними.
— Чувак, ти нас лякаєш! — вигукнув Паша й звівся на ноги.
Продовжуючи повзти до нас, Марко простяг руку, з якої огидною слизькою кашею стікало блювотиння. Раптом він уривисто захрипів:
— Там… там…
На його обличчі застиг жах. Первісний, холодний, заразливий. Скидалося на те, що він зустрівся з чимось надзвичайно страхітливим. Ми одразу ж підірвалися з місця, але завмерли за кілька кроків від Марка. Вагалися підійти ближче. Думки, аби зазирнути в намет, навіть близько не зринало.
Моїм тілом пробігли брижі, ніби шкіри торкнулася незрима крижана рука. Я здригнувся й глянув на Павла. Він, на відміну від мене, тримався добре.
— Марку? — я схопив пляшку води, відкрутив корка й присів біля друга. — Випий…
Той спочатку не реагував, лишень продовжував хапати ротом повітря й белькотіти крізь блювоту слова: «там… там… там…». Згодом, коли присів і Паша, Марко зазирнув нам по черзі в очі. Несміливо, ніби він був полохливим звірям, узяв пляшку з моїх рук й почав жадібно ковтати воду. Блювотиння смерділо квашеним. Воно огидно стікало підборіддям та його пальцями на землю біля наших ніг. Шматок погано пережованого шашлика застряг у кутику його рота. Мене теж ледь не знудило.
— Що трапилося? — тихо спитав Гуд у Марка, коли той напився води.
— Там…
Гуд мовчки підвівся й рушив до великого намету. Біля входу він зупинився й озирнувся. Я розумів наказ, але вагався. Знову подивився на Марка, на застиглий вираз жаху на його обличчі й, Бог мені свідок, я не хотів іти до намету! Нас там чекало щось дійсно страшне. Павло кинув на мене суворий погляд.
— Тьома! — крикнув він.
Я голосно видихнув і приєднався до нього.
Ми сторожко заповзли крізь вузький прохід, потрапивши спочатку у відгороджений тентом передпокій, де мали б скинути наше взуття. Далі першим проліз Паша, звісно, не роззувшись, а я слідом за ним, чіпляючи ліхтарик на лоба.
Тепле світло заповнило намет. Я спрямовував промінь поступово, аби ми могли все ретельно оглянути. На вигляд ніби все, як раніше — два зібгані порожні спальники, розкидані шкарпетки й футболки, порожня пачка з-під чипсів зі смаком бекону. Проте щось таки було не так…