Я чула, як старий Рене буркоче:
— Sacre bleu![12]
— Я залюбки покажу вам кімнати, Herr Kommandant. Але ви переконаєтеся, що ваші попередники нам мало що залишили. Ліжка, ковдри, завіси, навіть мідні труби під раковинами тепер у власності німців.
Я знала, що ризикую розлютити його, адже привселюдно заявила, буцімто комендант необізнаний з діями власних підлеглих, і коли йдеться про стан речей у нашому місті, його розумність підводить. Але мені було конче важливо, щоб мої земляки бачили мене впертою й непоступливою. Приймаючи в барі німців, ми з Елен автоматично ставали мішенню для пліток, злого поговору. Тож важливо було, аби люди бачили: ми зробили все можливе, щоб їх віднадити.
— Ще раз, мадам: я вирішуватиму, чи підходять нам ваші кімнати. Будь ласка, покажіть мені їх.
Він знаком наказав своїм людям лишатися в барі. Я знала, що тут пануватиме тиша, доки вони не підуть.
Розправивши плечі, я повільно рушила до коридору, на ходу виймаючи ключі. Я відчувала, як усі присутні дивляться мені вслід, чула шелест власної спідниці і важкі кроки німця за спиною. Відімкнула двері до головного коридору (я тримала все під замком: нерідко французькі злодії цупили те, що не встигли реквізувати німці).
У цій частині будинку пахло сирістю й пліснявою. Минуло кілька місяців відтоді, як я була тут востаннє. Ми мовчки піднялися сходами. Я була вдячна комендантові, що він тримався за кілька кроків позаду. Нагорі я затрималася, чекаючи, доки він увійде до коридору, а тоді відімкнула першу кімнату.
Був час, коли сльози наверталися від самого лише теперішнього вигляду готелю. Колись Червона кімната була гордістю «Червоного півня». Спальня, у якій я й моя сестра провели кожна свою шлюбну ніч, кімната, у якій мер розміщував заїжджих високопосадовців. Тут стояло величезне ліжко з чотирма стовпчиками, забране криваво-червоними гобеленами. З широкого вікна відкривався вид на наші сади. Килим був з Італії, меблі з cha^teau[13] в Ґасконі, а покривало темно-червоного шовку — з Китаю. А ще тут були позолочена люстра й величезний мармуровий камін, у якому покоївка щоранку запалювала вогонь і підтримувала до ночі.
Я відімкнула двері, відступивши назад, щоб німець міг увійти. Кімната була порожня, якщо не рахувати триногого стільця в кутку. Паркетні дошки позбулися килима і лежали сірі під товстим шаром пилу. Ліжко давно зникло, як і фіранки, — серед перших речей, украдених, коли німці захопили місто. Мармуровий камін видерли просто зі стіни. З якої причини, не знаю: навряд чи хтось міг знайти йому застосування. Гадаю, Беккер просто хотів деморалізувати нас, забравши всі гарні речі з нашого будинку.
Він зробив крок у кімнату.
— Дивіться під ноги, — попередила я. Він глянув униз, а тоді побачив: самий куток кімнати, звідки минулої весни намагалися обдерти паркет на дрова. Будинок був збудований на совість, паркет виявився прибитим надто міцно, і за кілька годин вони здалися, вилучивши лише три довгі дошки. І тепер на їхньому місці чорним «О» на знак протесту зяяла діра, крізь яку виднілися балки.
Хвилину комендант стояв, роздивляючись підлогу. Потім підняв голову й роззирнувся навколо. Ніколи раніше я не лишалася в кімнаті наодинці з німцем, і моє серце шалено калатало. Я відчувала від нього тонкий запах тютюну, бачила плями від дощу на його формі. Я дивилася ззаду на його шию, злегка перехопивши пальцями ключі, готова вдарити його озброєним кулаком, коли б він лише подумав на мене напасти. Я стала б не першою жінкою, якій довелося обороняти свою честь.
Але він обернувся до мене.
— Вони всі в такому поганому стані? — спитав він.
— Ні, — відповіла я. — Решта ще гірші.
Він так довго свердлив мене поглядом, що я ледь не почервоніла. Але я не могла дозволити цьому чоловікові залякати мене. Я стояла з гордо піднятим підборіддям і незворушно дивилася на нього, на його коротко підстрижене волосся, у якому пробивалася сивина, у прозорі блакитні очі, що вивчали мене з-під гостроверхої каски.
Нарешті він розвернувся і пройшов повз мене вниз сходами і до коридору в задній частині будинку. Він різко зупинився, вдивляючись у мій портрет, двічі моргнув, немов лише зараз помітив, що я перевісила його.
— Я пришлю кого-небудь повідомити вас, коли очікувати на першу партію продуктів, — сказав він. А тоді швидко пройшов крізь двері до бару.
-Ви мали сказати «ні», — тицьнула мені в плече кістлявим пальцем мадам Дюран. Я так і підстрибнула. На ній був білий чепчик з оборками й вицвіла блакитна плетена гачком пелерина, приколота на плечах. Ті, хто скаржився на брак новин відтоді, як нам заборонили газети, очевидно, ніколи не перетиналися з моєю сусідкою.