Не чекаючи, доки кухня знову засяє, я відіслала Елен нагору. Вона втомлено відкинула волосся з обличчя. Колись вона була така гарна, моя сестра. Коли я бачила, як сильно війна зістарила її, я думала про власне обличчя й гадала, чи впізнає мене мій чоловік.
— Я не хочу залишати тебе з ними наодинці, — сказала вона.
Я похитала головою. Німців я не боялася: настрій в обідній залі панував мирний. Важко розізлити чоловіків після добрячої вечері. Вони, звісно, випили, але тих пляшок вистачало, мабуть, на три келихи для кожного. Недостатньо, щоб спровокувати на негідну поведінку. Бачить Бог, наш батько залишив нам зовсім трохи, але він чудово навчив нас, коли слід боятися. Спостерігаючи за незнайомцем, я могла з точністю за напруженням щелепи чи найменшим звуженням зіниць передбачити, коли саме внутрішня напруга призведе до спалаху насильства. До того ж я підозрювала, що комендант не потерпить цього.
Я залишилася прибирати на кухні, доки шарпання стільців по підлозі не сповістило мене про те, що гості йдуть. Я вийшла до бару.
— Тепер можете зачинятися, — сказав комендант. Я намагалася приховувати роздратування. — Мої люди бажають висловити вам подяку за відмінну вечерю.
Я кинула на них швидкий погляд і злегка кивнула. Не хотілося виглядати дуже вдячною за компліменти від німців.
Здавалося, комендант і не очікував на відповідь. Він знов надягнув каску. Я вийняла з кишені розписки за їжу й простягнула йому. Він глянув на них і повернув із помітним роздратуванням.
— Я не займаюся цими питаннями. Віддайте тому, хто завтра привезе вам продукти.
— Dе´solе´e[20], — сказала я, хоч це вже було мені добре відомо. Якоюсь непокірною частиною свого єства я хотіла бодай на мить понизити його до солдата допоміжних військ.
Я стояла, чекаючи, доки вони збирали свої пальта й капелюхи. Деякі з них засували за собою стільці, демонструючи залишки джентльменської поведінки. Решта не дбали про це, ніби впевнені у своєму праві поводитися в будь-якому місці, як у себе вдома.
«Так і є, — гірко подумала я. — Ми приречені до кінця війни готувати для німців».
Я швидко спитала себе, чи не варто нам готувати гірше, завдаючи собі меншого клопоту. Але мама завжди навчала нас, що погано готувати — саме по собі вже гріх. І хоч як аморально й по-зрадницькому ми сьогодні повелися, я знала, що ми завжди пам’ятатимемо ніч, коли скуштували смажене курча. Від думки, що це може трапитися знову, мені злегка паморочилося в голові.
І в цю мить я збагнула, що він роздивляється картину.
Я пригадала застереження сестри, і мене охопив раптовий жах. Картина дійсно кидала виклик традиціям. Її кольори були занадто яскраві для цього бару, а дівчина на ній сяяла, така непокірлива у своїй упевненості. Тепер я бачила: вона дивиться з картини так, наче дражнить їх усіх.
Він продовжував роздивлятися картину. Солдати за його спиною почали виходити, і їхні голоси, гучні й жорсткі, лунали на майдані. Щоразу як відчинялися двері, мене тіпало.
— Вона так схожа на вас.
Я була вражена, що він зміг це побачити. Я не хотіла погоджуватися з ним. Те, що він здатен був бачити мене в тій дівчині, передбачало певну близькість. Я ковтнула. Кісточки моїх стиснутих пальців побіліли.
— Так. Ну, це було дуже давно.
— Трохи схоже на… Матісса.
Я була настільки здивована, що випалила не подумавши:
— Едуард навчався в нього, в Академії Матісса в Парижі.
— Знаю про неї. Ви ніколи не зустрічалися з художником на ім’я Ганс Пуррман?
Напевне, я здригнулась, адже його погляд миттєво переметнувся на мене.
— Я великий прихильник його творчості.
Ганс Пуррман. Академія Матісса. Від таких слів з вуст німецького коменданта в мене голова пішла обертом.
У цю мить я прагнула, щоб він пішов. Я не хотіла чути, як він згадує їхні імена. Ці спогади належали мені — маленькі дари, що приносили мені втіху, нагадуючи про часи, коли життя переповнювало мене до краю. І я не бажала, щоб спогади про найщасливіші дні мого життя були заплямовані буденними зауваженнями німця.