— Herr Kommandant, я маю прибратися. Перепрошую.
Я почала складати тарілки й збирати келихи. Але він не ворухнувся. Я відчувала його погляд на картині так, як відчула б його на собі.
— Давно вже я ні з ким не розмовляв про мистецтво, — він говорив, наче звертаючись до картини. Нарешті заклав руки за спину та обернувся до мене. — Побачимося завтра.
Я не могла дивитися на нього, коли він проходив повз мене.
— Herr Kommandant, — промовила я з повними руками посуду.
— На добраніч, мадам.
Коли я нарешті піднялася нагору, Елен спала, уткнувшись носом у покривало, в тому самому одягу, в якому готувала. Я послабила її корсет, зняла з неї туфлі й вкрила її ковдрами. А тоді залізла в ліжко. Гулкий вир думок не давав мені спокою до самого світанку.
-Мадемуазель!
Я підняла очі від вітрини з рукавичками і опустила над нею скло. Звук потонув у величезному атріумі, що становив центральний торговельний зал універмагу «Ля Фам Марше».
— Мадемуазель! Так, ви! Можете мені допомогти?
Я помітила б його, навіть якби він не озивався. Високий, міцної статури, з хвилястим волоссям, що спадає на вуха, — він зовсім не скидався на інших, здебільшого коротко стрижених панів, що переступали поріг нашого закладу. У нього було щедре м’ясисте обличчя — з тих, що мій батько відразу затаврував би як «селянське». Я тут же подумала, що цей чоловік виглядає як щось середнє між римським імператором і російським ведмедем.
Коли я підійшла до нього, він жестом показав на шарфи. Але при цьому не зводив з мене очей. Правду кажучи, він дивився на мене так довго, що я швиденько озирнулася, хвилюючись, щоб моя керівниця мадам Бурден не помітила.
— Треба, щоб ви обрали для мене шарф, — сказав він.
— Який саме шарф, месьє?
— Жіночий шарф.
— Чи можу я спитати, який у неї колір обличчя? І чи надає вона перевагу якійсь певній тканині?
Він усе дивився на мене. Мадам Бурден була зайнята обслуговуванням клієнтки в капелюшку з павичим пір’ям. Якби вона відірвала очі від вітрини з кремами для обличчя, то помітила б, як порожевіли мої вуха.
— Оберіть той, що вам пасує, — сказав він і додав: — У неї такий самий колір обличчя, як і у вас.
Я ретельно перебрала шовкові шарфи, відчуваючи, як палає шкіра, і вивільнила один із моїх улюблених: тонкий, легкий, мов пір’їнка, глибокого опалово-блакитного кольору.
— Цей колір пасує майже всім, — сказала я.
— Так… так. Прикладіть його, — попросив він. — До себе. От сюди.
Він торкнувся рукою ключиці. Я кинула швидкий погляд на мадам Бурден. Існували суворі інструкції щодо того, до якої міри дозволено виявляти люб’язність у спілкуванні з клієнтами. І я не була впевнена, що прикладання шарфа до неприкритої шиї цілком їм відповідає. Але чоловік чекав. Кілька секунд я вагалась, а тоді піднесла тканину до своєї щоки. Він так довго роздивлявся мене, що здавалося, ніби весь перший поверх непомітно зник.
— Те, що треба. Краса. Ось воно! — проголосив він, дістаючи з кишені пальта гаманець. — Ви дуже полегшили мені справу.
Він усміхнувся, і я впіймала себе на тому, що всміхаюсь у відповідь. Може, просто від полегшення, що він припинив так настирливо роздивлятися мене.
— Я не впевнена, що я… — я загортала шарф у обгортковий папір. Побачивши, що наближається керівниця, я опустила голову.
— Ваша помічниця чудово попрацювала, мадам! — пророкотів він. Я скоса глянула на неї, стежачи, як вона намагається подумки узгодити не надто охайний зовнішній вигляд чоловіка з манерою говорити, властивою людям надзвичайно заможним.
— Вам слід підвищити її. Вона має смак!
— Ми завжди дбаємо про те, щоб наші працівники надавали високопрофесійну допомогу, месьє, — рівно промовила вона. — Але ми сподіваємося, що й висока якість наших товарів цілком задовольняє очікування клієнтів. Це буде коштувати два франки сорок сантимів.
Я простягла йому пакунок, а потім дивилась, як він повільно йде залюдненим першим поверхом найбільшого універмагу в Парижі. Він нюхав парфуми у флаконах, роздивлявся яскраві кольорові капелюшки, перекидався репліками з продавцями чи навіть просто перехожими. Як воно — бути одруженою з таким чоловіком? Людиною, для якої кожна мить життя є джерелом чуттєвого задоволення? Але — нагадала я собі — чоловіком, який не соромиться витріщатись на продавчинь, змушуючи їх червоніти. Наблизившись до великих скляних дверей, він озирнувся і глянув прямо на мене. На цілі три секунди він підняв свого капелюха, а тоді зник у ранковому мареві Парижа.