Нудьга – то потвора з головою Горгони. Нудьга приносить з собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись, в невідомих і темних проваллях душі. Коли б рік або ж півроку назад мені хтось сказав, що я чинитиму те, що я роблю зараз, я знизав би плечима й засміявся б у вічі: чого не вигадають люди!.. Я не знав, що кожна людина, яка б твереза та позитивна вона не була, завжди здібна віддатись болісним тривогам потворних ілюзій і в самій цій мучительній тривозі вигаданих уявлень знайти для себе втіху.
2
Шукаючи будьякої розваги, я пішов до кіна. Я сподівався, що мерехтіння темних і світлих плям на швидкому бігові екранних картин, вигадані пригоди героя, сміливого та хижого, заплакане обличчя вродливої героїні, викраденої жорстоким і лихим злочинцем, ковбої й коні, смокінґи й авта розвіють хоч на декілька годин мою нудьгу.
Я ввійшов у фоє. До початку сеансу лишалось хвилин з п'ятнадцять. Не без перешкод я розшукав вільне крісло й сів. Галасливий натовп тіснився коло зелених запон на дверях, що вели з фоє до зали. За гудінням вентилятора й розмовами публіки ледве було чути звуки піаніна, що приголомшені доносились з зали: на зміну веселому вальсові прийшов урочистий марш.
Згуки бравадного маршу, чіткого й ударного, якимсь раптовим поворотом пам'яті нагадали мені Зину. І в цей момент я побачив її. Вона стояла, розглядуючи фотознимки, спиною до мене, струнка, в прозорій легкій кофточці, з шапкою каштанового волосся над підголеною шиєю, злегка похитуючись, як це була в неї звичка. Це легке ритмічне похитування, сіросталеві довгі, улюблені Зинині панчішки й туфлі з вузькими носками на низьких закаблуках остаточно упевнили мене в тому, що це Зина.
Це тяглось секунду й було несподівано. Я ладен був скрикнути, я з силою стиснув ручки крісла й напівпідвівся, щоб кинутись назустріч Зині, коли дівчина, що так дивно нагадала мені Зину, кінчивши розглядати фотографії, повернулась, і я побачив кругле, добродушне, червоне від спеки обличчя, хусточку, згорнену в комочок, і портмоне в руці.
Ілюзія зникла, але пережита ілюзія була така жива, така певна, що потрясла мене. Тепер, згадуючи про ці дні, я можу зазначити одне цікаве явище: ілюзія, що виникла й зникла, хоч і принесла мені почуття гіркого пригноблення, але зробила бажання бачити Зину ще напруженішим та палкішим.
Я не захтів дивитись картини. Я вийшов з кіна, хитаючись, хворий і розчарований. Проте розчарування вистарчило не надовго. Ілюзія зустрічі отруїла мене примарою солодкого чекання, вона зробилась нібито новим приводом шукати нової зустрічі, нових повторених подібностей.
Одного разу, ішовши вулицею, я побачив в вікні трамваю рожеве обличчя, ніби Зинине. Як швидко не пронісся з гуркотом повз мене трамвай, я побіг навздогін, я наздогнав трамвай, я вскочив на площадку, але, пройшовши весь вагон, розштовхуючи, наступаючи на ноги й вислухуючи сварливі нарікання, і оглянувши всіх, що були в вагоні, я переконався ще раз, що це була тільки випадкова побіжна омана.
Досить мені було побачити на вулиці подібну сукню, капелюх, струнку постать, дівчину, що її профіль нагадував Зинин, серце моє йокало, хололо, тремтіло і, обірвавшись, падало. Вона! вона! вона! Чи може статися, що це не Зина, коли я так нестерпуче хочу її бачити?! Хай з самого початку я бачив, що подібність дуже незначна, що це кінецькінцем не Зина, я з почуттям гострої схвильованости, в якому певність було змішано з сумнівом, тривогу з надією, прискорював кроки, заходив уперед і уважно розглядав зустрінену незнайому. Ні, не Зина! І на цей раз не вона!..
Після того, як я впевнявся в помилці, у мене, очевидячки, був такий розгублений, безглуздий і розчарований вигляд, що якась насмішкувата й жвава дівчина, яка мені здалась подібною до Зини і яку я, зайшовши вперед, уперто й настирливо роздивлявся, не витерпіла, пирснула з сміху й, показавши мені язика, втекла. Це так було схоже на Зину, що я в свою чергу засміявся й пішов геть, веселий і бадьорий.
Сидячи в саду на гірці над Дніпром, я згадував про цю пригоду і весело при тому посміхався. Того дня в мене був втішний і радісний настрій.
З
Я бачив ясно смішний бік моїх вигаданих і курйозних пригод, але це не ставало на перешкоді з піднесеним запалом переходити від однієї безглуздости до чергової іншої. Мені завжди закидали брак фантазії. Тепер я впевнився, що я чистий фантаст, здібний на химерні вигадки й уявлені вчинки. Створити собі вигадану мету, щось подібне до мети, і блукати безпорадним мандрівником. Це був я!
Я не був я. Я поводився, як нерозумний 17літній хлопчик, що для нього кожна уявлена химера – то бажаний принадний спосіб пізнати, що з себе являє життя. Охоплений потворною маячнею, я ладен був згодитись з істиною парадоксального твердження, що згідно з ним нема нічого неможливого в цьому світі, де тільки неможливе можливим буває.
В ті дні химер і маячні я повірив в можливість неймовірного. Хоч мені чудесно було відомо, що Зини немає в Києві, але я, незважаючи ні на що, віддався сподіванці її побачити. Надіятись було безглуздо, але я надіявся. Що безглуздіша була надія, то всевладніше ставало почуття сподіванки. Я знав, що Тихменєви виїхали з Києва й до осени в Київ не повернуться. Я це знав, але я хотів бачити Зину. Досить того, що я бажав, і ось уже все інше було заперечено й одкинено задля цього одного єдиного бажання. Бажання було міцніше од свідомости реальности.
Підвладний єдиному бажанню, певний, що неможливого нема, відданий химері, я сподівався, що Тихменєви раптом повернулися до Києва. Мало що в людському житті статися може? На підмосковній дачі почав текти дах, остаточно похололо, протягом цілого місяця йдуть безугавні дощі, хтось із родини захворів. Олександра Владиславовича відрядили до Києва, або ж він вирішив, що треба не припиняти лекцій і поновити навчання. Мало як могли скластися обставини, що примусили Тихменєвих повернутись до Києва.
Мій час було віддано довгим і невизначеним прогулянкам. На Староміській вулиці, де мешкали Тихменєви, мене, мабуть, кінецькінцем знали пожильці всіх будинків і всіх квартир. Куди б не треба було йти, ця вулиця принагідно входила в маршрут моєї мандрівки. Але в більшості мені зовсім нікуди не треба було йти, і тоді мені не лишалося нічого іншого, як зновтаки йти на Староміську. Протягом дня не раз і не два проходив я цією вулицею. Усталеної норми кількости разів, що я маю пройти повз будинок ч.27, не було, але я не сумнівався, що чим більше й частіше я там проходитиму, тим справа буде певніша: я не промину часу приїзду Тихменєвих.
Кожне місце, де я колись випадково стрівав Зину, давало мені привід сподіватись, що я мушу знов її тут спіткати. Безглуздим ідіотом я тинявся з вулиці на вулицю, од вітрини до вітрини, од одного парадного до другого.
Я не певен, що це було кохання. Швидше це й не було кохання: просто нудьга канікулярного дозвілля, спека, самота, порожність, не знати, що робити й куди приткнутись. Просто в місті стоїть надто велика спека, і від цієї спеки в мене ослабли нерви. Просто мені нема куди й чому йти. Не все одно, куди йти й де тинятись?
Відомо добре, що всі людські химери виникають з дозвілля. Звички, що їх було вироблено за зиму, тепер з початком шкільних канікул раптом порушено: тому то я й не найду ніяк собі певного місця.
Спека вимотувала мене вщент. Я нудьгував, блукав по вулицях, томився.
4
Обідав я того літа в їдальні Koła Kobiet проти Золотих Воріт. В їдальні давали на обід польський солодкуватий борщ, фрикадельки з картопляним пюре й одвареними бурячками, полляті рудою водичкою.
По обіді знов починалося тіньове маніакальне блукання по вулицях Києва.
Під вечір я неодмінно повертався додому. Я не рискував проминути листоноші.
В кімнаті моїй було душно, стіни палали спекою, термометр показував 23° на Реомюрі. Через одчинене вікно в кімнату повзли пахощі кльозету, кухні, випраного шмаття, розвішаного на шворці, протягненій через двір. Я наливав на підлогу води, гадаючи хоч у такий спосіб зменшити задушливу спеку кімнати.