– Дайош сонце й повітря.
Щоранку я виходжу з дому, коли вулиці ще порожні й повітря м'якою димкою огортає широкі простороні київських гір та ярів, купи темної зелені й будинків з бурого каменю. Я виходжу з дому, поки в тіні зберігається нічна прохолода, хоч зараз усі навколо речі заздалегідь уже відчувають наближення денної спеки.
Я минаю сірий бетонний портик і, зійшовши по ступеньках, сідаю на одній з бетонних лавочок. Тут я чекатиму, як умовлено, Мар'ю Іванівну. Бетон лавочки ще зберігає вогкість од недавнього дощу, що йшов увечорі і вночі.
Зеленим схилом гори під гострим кутом зрізано обрій, острів, Дніпро, задніпровські луки. Рудий бляшаний димар водогінної станції конкурує з зеленими тополями й білою колоною пам'ятника.
Ще рано… Повз мене східцями стрімголов, переганяючи один одного, проносяться галасливі хлопчики з вудками й кошиками, що поспішають один перед одним захопити на березі кращі місця; проходять мляві розхристані повії, що йдуть після безсонної ночі висипатись під східцями або ж у кущах на горбах, порослих густою травою. Зрідка збіжить службовець з туго набитим портфелем, заклопотаний і швидкий, у надії викупатись і не спізнитись на початок служби. Пройдуть з книжками студенти ВИШу, він і вона, з солодкою мрією поєднати Дніпро, сонце, кохання й призначений на післязавтра іспит.
Я сиджу не дуже довго. Мар'я Іванівна акуратна й не примушує себе довго ждати. У неї в руках пакунок, загорнений у газетний папір: у пакункові купальний костюм і щось їсти.
Я цілую їй руку, й ми сходимо східцями вниз до Дніпра.
Дніпро блищить на сонці лускою якоїсь величезної срібної риби. Роздріблюючись на променисті краплі, сонце пливе в тремтінні хвиль. Очі сліпнуть од нестерпного сяйва.
Свіжі нові соснові дошки пристані пахнуть живицею. Великий дуб похитується й разураз ударяється об пристань. Од води віє прохолодою.
Я стрибаю в дуб і протягую Мар'ї Іванівні руку:
– Гопля! ходіть!..
Але вона не відразу насмілюється переступити; перехід з пристані в дуб здається їй небезпечним. Хоч Мар'я Іванівна і не признається, але я певен, що складна процедура переходу нервує її, псує їй настрій і значною мірою отруює насолоду їхати на той берег.
– Марусю! Швидше, сміливіш! Давайте руку!
Видимо хвилюючись, їй приходиться перемагати, примушувати себе. Вона перше дає мені пакунок, дає одну руку, потім другу, потім нерішуче ступає однією ногою на лавочку дуба, а тоді я підхоплюю її, і вона падає мені на руки в обійми.
Небезпечний момент минув, Мар'я Іванівна в човні.
До розпечених бортів дуба боляче приторкнутись: сонце встигло вже їх нагріти. Примруживши очі, підставляєш обличчя під соняшні промені: ніби теплі жіночі долоні м'яко пестять обличчя. Ще рано. Дуб порожній. У маленькій затоці, де над водою схилилась верба, а вода здається темнозеленою, хлопчики з вудками ловлять пискарів, мовчки й уважно стежачи за поплавком.
Коли нам остаточно набридає дивитись на хлопчиків з вудками і в човен набирається ще декілька осіб, ми починаємо нарікати на затримку та виявляти нетерплячість.
Появляється засмалений голий в трусах і дірявому пальті моторист. Мотор заведено. Струмок бензини пахтить і стелиться над водою. Ми рушили!..
6
Тоді цілий день на Дніпрі.
Ми скидаємо взуття й босоніж по болотяному м'якому ґрунті піскуватого Труханова острова переходимо на той бік, де тече дніпровський бакай. Там ліворуч, між горбиками, що поросли кущами верболозу, у нас є улюблене затишне місце. Сюди ніхто не заходить і не порушить нашої самоти.
Зберігаючи відбиток тіла в піску з учорашнього дня, залишилася ямка, що в ній лежала Маруся. Купу піску, яку я вчора нагортав на себе, тільки трохи розвіяв вітер.
Це самотнє місце – наше. Тут поблизу ніде нема купальників. Хіба що зрідка осторонь од нас пройде за кущами, згинаючись під вагою відер, жінка чи дівчина, та бакаєм, перегукуючись, пропливуть на човні хлопчики.
Самота, тиша, сонце, пісок, кущі верболозу. Можна годинами, не поворухнувшись, лежати на піску й дивитись у блакить неба. Зір зникне в безмежності. В безкраїй блакитній безмежності згубиться час, свідомість, «я», усе, що було, є й буде.
Лаврик проповзе по піску: і в млявості соняшних годин дивуєшся, куди й навіщо він поспішає, коли час зупинився, і на світі є тільки солодка млосна знемога сонця і вона, тільки вона, ця соняшна знемога опановує людей і всесвіт.
Нема думок!..
Набравши в руки піску, Маруся, зігнувши долоню, через розкриті пальці сипле тонкий попелястожовтий струмок. Повільне падіння піску нагадує їй, що саме так пересипається струмок в шклянках пісочного годинника. Вона дивиться на мене й каже:
– Так минає час.
Я нагинаю її голову, цілую в губи, почуваю розпечене на сонці її вузьке й маненьке тіло, цілую очі й відповідаю:
– Немає часу. Є спокій, сонце, тиша й ти!
– І ти!..
Ми вдвох. Ми тільки вдвох. Світ замкнено для нас у невеличкій долинці між невисокими горбиками, що поросли кущами верболозу. Тут починається соняшний всесвіт, і тут він кінчається. Нескінченність його вічна. Бажання не прагнуть нічого, окрім цієї вічної нескінченности соняшного дня.
За горбиками й кущами зелена затока. У воді затоки відбивається блакитне небо, зелені верби й високий біложовтий пісковатий берег, і все: небо, дерева, берег живуть повтореним, подвоєним життям у прозорому дзеркалі води.
У тій затоці ми купаємось. Мар'я Іванівна боїться лізти сама в воду, й я її веду за руку. Далі, як по пояс, вона аж ніяк не піде. Я підтримую її на руці і вона, плюхтаючись і бризкаючи, безпорадно розмахуючи в воді руками, робить боязкі невдалі спроби вчитись плавати.
Скупавшись, снідаємо. У хліб і в м'ясо завжди натруситься пісок: ми їмо, і пісок хрумтить на зубах.
Тоді знов сон і спокій огортають нас. Над кущами гудуть бджоли, сонні, сонні, сп'янілі від меду й щастя, як сп'яніле й сонне моє серце. Все благо, все добро й благословенний мир і тиша!.. Гірка остання ніжність кохання, коли обидва, він і вона, усвідомили неминучість розлуки й тепер допивають недопите в коханні. Листочки верболозу блищать, ніби лаковані. Вони липучі, гіркі й солодкуваті.
Ми не говорили за розлуку, але для мене й для Мар'ї Іванівни ясно, що ці зустрічі – востаннє і що це літо вже ніколи не повториться вдруге.
В незворушному соняшному спокої ми одсвяткували радість осяйного останнього сьогодні, знаючи, що воно одно й єдине, що на кожному «сьогодні» вже поставлено печать невідхильного й неминучого «було».
7
На початку зими 192324ого року я міг, нарешті, кинути школу, де вчителював усі голодні роки від року 1921ого. Отже, нам з Мар'єю Іванівною тепер більше не доводилося вертатися вдвох з лекцій чи то з шкільної ради. Наші шляхи розійшлись.
Я цілком віддався заводові. У мене не було вільної хвилини, щоб забігати до Мар'ї Іванівни. Одного разу я був у неї на іменинах, потім раз ходив з нею до театру. Якось ми зустрілися на вулиці, й тоді я, відклавши роботу, провів з нею вечір. У мене збереглось до Мар'ї Іванівни ніжне почуття, я все ладен був би зробити для неї, але мені було ніколи, надто ніколи, а до того ще й жили ми тепер на протилежних кінцях міста.
Поступивши на завод, я перейшов зі своєї задрипаної кімнати, закуреної димом бляшаної грубки, в нове просторе помешкання у старої Дударихи з двох кімнат, гарно мебльованих, чистих і теплих, з правом користування ванною.
З заводу приходилося повертатись пізно ввечорі, лишивши недокінчені справи на ніч, – де вже тут було думати їхати в інший кінець міста?
Усе було принесено на жертву заводові: дні, ночі спочинок, увага, турботи, втіха здійснених досягнень, розчарування, схвильованість надії… На мене лягали найрізноманітніші справи. Хоч я з фаху інженерхемік і сфера моєї діяльности на металурґійному заводі обмежується лабораторією, але не було доручення, що тієї зими не припадало мені виконувати.
Майже виключно я стрівався того року з Семеном Кузьменком, призначеним на посаду директора нашого заводу. Його рожеве обличчя зробилося сіруваточервоним. Його шкуратяна куртка вже не здавалась такою новою, як була минулого року, коли Кузьменко вперше завітав до мене. Кобура з револьвером уже не відтягала поясного ременя, хоч у Семена Пилиповича ще й досі лишилася, вироблена за часи перебування на фронті, характерна звичка, властивий для нього жест: простягнути машинально ліву руку назад, щоб поправити револьвер. Тепер звичайно я його бачив з портфелем під пахвою, блокнотом у лівій руці, закладеним середнім пальцем, та олівцем у правій. Від хемічного олівця на правій щоці коло скроні у нього завжди були фіолетові дрібні крапки.