Од лекцій у Тихменєвих я не одмовився. Але, маючи надто мало часу, я тільки іноді і то дуже рідко дозволяв собі погоджуватись на запрохування Мар'ї Семенівни лишитись у них пообідати.
Почуття до Зини, що так раптово прокинулося в мене по весні, тепер якось зблідло й ослабло. Я своєчасно вгамував його й не дав йому прорости. Правда, десь у глибині серця збереглися не знищені ще корінці, та служба, робота, службові обов'язки й утома від праці були певною запорукою, принаймні на деякий час, що це почуття не турбуватиме мене новими любовними химерами.
Я тішив себе думкою, що моє почуття до Зини було випадковим настроєм, викликане канікулярним дозвіллям і канікулярною порожньою нудьгою. Мене вабила яскрава й цільна Зинина вдача, її поривність і піднесеність, її здібність захоплюватись і палати. Мене цікавила ця молода дівчинка, що на моїх очах з дівчинки перетворювалась на дівчину, – отже, чи є для дорослого чоловіка більша принада, як спостерігати цей розквіт дівчачої душі?
Що моє почуття до Зини не було коханням, або краще сказати – ще не було коханням, за це ручилась також і моя відновлена літня любов до Мар'ї Іванівни. Хай це літо було кінцем цієї любови, та воно допомогло мені звільнитись від вигаданої оманної уяви, нібито я кохаю Зину. Для мене поза сумнівом: я не кохаю Зини. Ми друзі, але не більше.
Відданий праці, восени я стрів Зину з вільним і спокійним серцем.
Розділ VI
1
Зина за цей час, поки я з весни її не бачив, з дівчинки зробилась дівчиною, трохи виросла, але, вирісши, стала ще стрункіша, ще чіткіша. Вона кинула дражнити мене, як це робила торік узимку, і вже не находила особливого смаку в тому, щоб дражливими запитаннями порушувати мій спокій. В її вдачі з'явилися нові риси, розкрилися нові сторони характеру, що досі дрімали, сховані дитинством. Вона зберегла звичайну для неї манеру ескапад, та замість того, щоб дратувати будького, в ній прокинулося шукання самовизначення. Але і в ці шукання вона вносила властиву для неї екстраваґантну бравадність. Їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами.
Пригадую один випадок, як Зина з веселим сміхом розповіла, що в фотографічному ательє Мистецького Інституту лисий молодий чоловік в окулярах з офіційною, чемною коректністю порадив їй сфотографуватись без убрання, запевняючи, що їй приємно буде зберегти пам'ять про своє тіло, коли воно було молодим, міцним і свіжим.
– І ви?.. – питаю я.
– Що я? – перепитує Зина.
– Ви образились? – додаю я.
Але Зина з лагідним спокоєм мудреця, що звик приймати все, не хвилюючись, відповідає мені:
– Я подарую вам один із знимків. Ви виберете, в якій позі я більше вам до вподоби.
– Сподіваюсь, – кажу я стурбовано, – що ви принаймні заборонили виставити знимки в вітрині чи, що краще, вимагали, щоб вам повернули неґативи?
– Навпаки, – рішуче спростовує Зина, – я збиралась спитати вас, чи не підете ви завтра зі мною подивитись на мої фотографії.
Зина вміла не рахуватись з умовностями, висловлювати різкі думки й обстоювати погляди, що могли шокувати й дивувати.
Усе здавалось їй ясним, простим, дозволеним, приступним і можливим: кохання, плоть, радість, поцілунок, столик у кав'ярні чи в барі, карбованець, поставлений у рулетку, джазбандовий вереск, ґримувальний олівець, парфуми, манікюр, коротка спідниця, шовкові панчішки, сонце, вітер, пляж, купальний костюм, засмалене тіло, оголеність, горілка, коньяк, шоколад, тютюн, лайка, міцна, як махорка, і папіроса в губах, кандьориста, як лайка.
Вона була надто розумна, щоб надавати будьяку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного. З ясною свідомістю вона спостерігала себе, Лесю, мене, свої почуття, оточення, людей, речі, події, ідеї та факти. Їй подобалося проголошувати думки, що бриніли особливо суперечливо й дивно в затишній обстановці тихменєвського хатнього укладу. Її вабила плакатна крикливість гучних і різнобарвних викликів. Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканним і непорушним.
У моїй пам'яті збереглось декілька таких «деструктивних» «verslibre'них» Зининих розмов зими 192324ого року. Особливо яскраво збереглась у моїй пам'яті одна, коли ми говорили про безневинність, падіння, мораль, про істини неправдоподібні й неможливі, коли Зина розповіла мені про поета Стефана Хоминського, що з ним вони, Зина й Леся, познайомилися влітку, на підмосковній дачі живши.
2
За великим столом у їдальні в Тихменєвих сиділи ми, як звичайно, вчотирьох: Мар'я Семенівна, Леся, Зина та я. Над столом під абажуром з зеленого шовку горіла лампа. Буфет, картини на стінах, широка канапа й низькі крісла танули в пітьмі. Ми кінчали обідати.
Не пригадую, з якого саме приводу почалася розмова. Може, з приводу якоїсь нової книжки чи п'єси, чи хтось був на якомусь диспуті, або ж яканебудь дама приходила до Тихменєвих обурюватись із зіпсованости сучасної молоді.
Здається, говорили з приводу якоїсь книжки, бо Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Я не читаю книжок, я тільки купую книжки. Мені не вистарчає часу їх читати; белетристики ж, особливо сучасної, я не люблю зовсім. Отже, для мене лишилося неясним, з приводу якої книжки заходить розмова.
– Коли письменник, – каже Зина, – бере за тему для свого оповідання чи роману сучасну дівчину й описує її падіння, роблячи з того падіння якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу.
Я перериваю Зину:
– Як це ви можете так рішуче говорити?
Зина розводить руками й з докором похитує головою:
– Коли ж, Іполіте Миколайовичу, ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче?!
А потім, щоб ще різкіше свою думку сформулювати, вона повчаючи додає:
– Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з другого, розпустою чоловіків. Віддатись – це для дівчини ще не значить упасти.
– О, Зино! Чи не гадаєте ви, що це аж надто сміливо сказано? Боюсь тільки, що кожній дівчині є що губити й кожна дівчина стоїть перед небезпекою упасти.
Зина нахиляється над столом, спирає обличчя на сплетені долоні рук і тоном медитації каже:
– Ви говорите про «безневинність»?
У Зини є прикра звичка уникати описових зворотів і називати речі так, як їх називають. Я мнусь, але стверджую:
– А так!..
Мене турбує і присутність Мар'ї Семенівни, і склизькість зачепленої теми, бо ніяк не можна передбачати, що ця розмова якимсь раптовим, зовсім небажаним способом не прийме несподіваної малоприємної форми.
Зина презирливо посміхається: що, мовляв, за відстала людина, цей Іполіт Миколайович!!! Вона хоче уколоти мене в моїй відсталості тим, що каже:
– Героїня одного італійського роману Ґвідо даВерона тричі губить свою безневинність. Я боюсь, що ми її не губимо ані разу. Я взагалі сумніваюсь, щоб, віддаючись чоловікові, дівчина взагалі могла сказати, що вона щось загубила.
Я ледвеледве встигаю стриматись і примусити себе не розсміятись. Цю фразу, висловлену таким безапеляційним тоном, натурально було б почути від жінки, яка звикла за роки війни й революції жити самостійно й відповідати за свої вчинки тільки перед собою й ніким більше. Але що скажеш, почувши цю заяву од 17літньої дівчини, яка зросла в замкненім родиннім оточенні? Чи, може, ця психологія жіночої незалежности охопила всіх і стала властивістю доби?