Зина дивиться на присутніх з викликом. Вона змахує своїм підголеним коротким волоссям.
– Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова… Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві. Наші бабусі, коли старовинним романам вірити, може й мали деяку рацію так думати й говорити. Як описується в цих романах, дівчину, що родила дитину, ганьбили; батьки проклинали її й, проклявши, божеволіли, а вона в одчаї йшла на річку, шукала ополонку і в ополонці з дитиною на руках топилася. Тепер така ошукана дівчина йде в суд і в суді вчиняє позов про аліменти.
Я почуваю себе ніяково.
– Не знаю, Зино, що я маю сказати вам? На мою думку, ви спрощуєте там, де це спрощення в кожнім разі може бути небезпечним.
Але Зина не слухає мене, їй до вподоби говорити ризиковані речі. Вона говорить упевнено, ніби всі питання вже наперед і остаточно розв'язані. Ця її тенденція висловлюватись різко й рішуче могла б здатись зворушливою, коли б вона не була аж надто явна.
Я воджу пальцем по скроні: у мене така звичка, коли я нервуюсь! Я, справді, нервуюсь. Передо мною Зина, яка, відчувши в собі жінку, в передчутті кохання, що ще не родилось, помацки блукає по стежках свого не знайденого й непізнаного кохання. Почувши в собі жінку, Зина заперечила дівоцтво. Я з тривогою вдивляюсь у її фіалкові очі, в рожеву схвильованість обличчя, в ясний абрис нецілованих губ і тішу себе надією, що все, що вона говорить, це поки що слова й тільки слова.
Мар'я Семенівна притягає Зину до себе, обіймає її й цілує в коротке підголене волосся.
– Моя хороша! Моя хороша Зино!.. Ви не слухайте її, Іполіте Миколайовичу. Це все вона тільки говорить. Вона говорить жахливі речі, але вона гарна й хороша чиста дівчинка. І завжди була – трохи неслухняна, правда… А тепер усі говорять таке. Як послухаєш, волосся сторч стає. Жах, що кажуть, а потім посидиш, лагідно побалакаєш, і виходить, що й людина чемна, сумлінна й жахливого нічого немає. Ото й Зина така! Говорить – бозна що про неї подумати можна, а насправді – так хороша, мила моя дочка!
У Зини, що пригортається до матері, вигляд киценятка: осьось замуркоче.
Леся жде, поки Мар'я Семенівна скінчить говорити, а тоді звертається до Зини:
– Я тебе слухаю, Зино, і не вірю тобі. Ти завжди говориш так, щоб воно ні на що не було подібне.
Зина жваво з піднесенням підхоплює Лесину репліку:
– Ти повинна знати, що я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!
Леся, ніби спокійно, але в другий бік дивлячись, каже:
– Справді, все, що ти зараз сказала, це цілком неправдоподібні речі, для яких, на мою думку, жадного не може бути пробачення.
З
Я користаюся з цього моменту, коли в суперечку встряє Леся, щоб припинити розпочату, досить таки двозначну розмову й перевести її на інші рейки. Я запитую Зину, що може означати ця підкреслена її ворожість до «подібностей». Чи не знаходить вона, що за останній час ці слова «подібності» й «неподібності» зробилися її улюбленими словами. Вони набули для неї значення якогось терміну, вона маніфестує цими словами. Який сенс цих маніфестацій? Звідкіля, хтів би я знати, Зина засвоїла звичку грати цими протиставленнями правдоподібного й неправдоподібного?
Зина виривається од матері, оббігає навколо столу, бере найближчого стільця й сідає проти мене. Вона радіє з того, що я звернув увагу на її улюблені слова й зацікавився ними. Вона сяє, вона щаслива. Вона, їй так здається, нарешті в моїй особі знайшла людину, що їй співчуватиме. Вона сяє, як може сяяти тільки 17літня дівчина, на хвилину упевнившись, що в світі все тільки покірний матеріал, з якого вона зможе ліпити вигадані постаті своїх химерних дівчачих фантазій.
– Я дуже втішена, що ви помітили мою нелюбов до правдоподібного. Ви повинні бути моїм спільником. Ви, Іполіте Миколайовичу, будете за мене, за неправдоподібне, і заперечуватимете всі правдоподібності!
Але я розчаровую Зину своєю стриманістю. Я запитую:
– Вам не випадає сумніватись щодо моєї симпатії до вас, але даруйте мені, Зино, я не розумію, чому саме я маю заперечувати правдоподібності?
Зина почуває до мене найщирішу жалість. Вона хоче урятувати мене з полону погибельних оман, в якому я, на її думку, нудьгую.
– Правдоподібне? Ви питаєте, що таке правдоподібне? Треба зненавидіти все правдоподібне , бо воно тільки подібне на правду, але не є правда. Ми ж шукатимемо самої тільки правди, а не її оманних подібностей. О, Іполіте Миколайовичу, прилучайтесь до нас, що заперечують правдоподібності і прагнуть неподібних, неправдоподібних істин.
І, міняючи патетичний тон гучних маніфестацій на тон особливої милої задушевности, вона додає:
– Коли ви прилучитесь до нас, я вам подарую обіцяного торік ведмедика.
На носку Зининої лакованої туфлі тремтить блискуча пляма від електричної лампочки. Виблискуючи променем вузького носка вузької туфлі, Зина тріумфує. Вона задоволена, що справилася з коментарем вишуканих і заплутаних словосполучень.
Я не зовсім поки що уявляю собі, чи жартує Зина, чи говорить серйозно. Я звертаюся з проханням витлумачити мені, звідкіля взято всі ці неподібні вислови, урочисті проголошення, неправдоподібні фрази.
Так розмова переходить на особу досі мені невідомого поета Стéфана Хоминського, і я довідуюся, що, живши цього літа на підмосковній дачі, Тихменєви мали нагоду познайомитися там з поетом Стéфаном Хоминським.
4
Стéфан Хоминський мешкав у селянській лазні, носив діравий плащ, мав вигляд хворої, виснаженої, не зовсім нормальної людини, цитував німецьких романтиків і проповідував вогневе оновлення світу в полум'ї революційного катаклізму, загибель старого світу й прихід світу нового, хлопчика Месії з блакитними очима:
Далеко на сході розвидняється,
Сірий час робиться юним,
З світлого барвистого джерела
Ми п'ємо нове питво…
Fern im Osten wird es helle,
Graue Zeiten werden jung,
Aus der lichten Farbenquelle
Einen langen, tiefen Trunk…
Стéфан Хоминський увечорі ходив вуличками села й, лякаючи псів, голосно читав новалісівські вірші німецькою мовою, а парубки проводжали його диким улюлюканням.
Зина, з патосом декламуючи, цитує улюблену фразу Стéфана Хоминського:
– Шукаючи останньої істини, я, Стéфан Хоминський, метр гільдії деструктивістів, заперечую все правдоподібне задля вищої єдино істинної неправдоподібности.
– Визнайте, – звертається Зина до мене, – що це сказано прекрасно!
Тим часом Лесі Стéфан Хоминський аж ніяк не сподобався: поперше, він був розпатланий, неохайний і брудний, подруге, якийсь гугнявий і, потретє, надто чудний, мабуть, трохи навіть і божевільний. Він жив з того, що лагодив дачникам взуття й пас селянам худобу. Дачники й селяни його підгодовували. Як пастух, він не витримував жадної критики. Селяни завжди нападали на нього за спаш і за виссане телятами у корів молоко. Взуття він лагодив так само кепсько, як кепсько доглядав і за коровами, і Зині, яка його протеґувала, довелося вислухати не одну нотацію з боку Мар'ї Семенівни за попсовані Зинині туфлі, що до них поет мав добрий намір прибити нові підметки.
Мар'я Семенівна не хотіла брати на увагу арґументацію, яку наводила Зина, що, захищаючи свого протеже, казала:
– Ма, ти ж повинна розуміти, що поет не може добре лагодити туфлі.
Та Мар'я Семенівна навіть і тепер, через декілька місяців, не може примиритись з тим, що туфлі було попсовано.
– Адже ж я казала не давати йому туфлі. Коли він поет, то хай і пише вірші, а не береться туфлі лагодити.
– Але, – відповідає Зина, – він віршів не писав, а туфлі лагодив тільки тому, що був поет. Ти, ма, цього не розумієш…