– Не розумію, доню, – згоджується Мар'я Семенівна. – За моїх часів все було трохи інакше й поетом називали людину, що писала вірші. У нас були свої погляди на це.
На Лесину думку, поет з нього, як і чоботар і пастух, був кепський.
– Ви уявіть, Іполіте Миколайовичу, – апелює до мене Леся, – який може бути з людини поет, коли він кубіст, футурист, лефовець, пише заумною мовою і ніяких поетичних традицій і правил не визнає.
Тут у розмову з усією властивою їй експресією втручається Зина. Вона починає запевняти мене, що Леся розуміється на цій справі не більше, як мама. Треба дещо знати і вміти слухати сучасність та відчувати її. Отже, з самого початку почавши, Стéфан Хоминський не кубіст і не футурист; він деструктивіст, антисимволіст і антиімажиніст. Він проти подібностей, символів, відповідностей, того, що символісти називають correspondances і, в чому їм наслідуючи, імажиністи проповідують образи й образність.
Зині подобається повторювати ці навмисні слова й терміни, весь штучний і жеманний жарґон фахових літдискусій. Жарґонні слова літдискусій здаються їй такими екзотичними в своїй незагальній надзвичайності.
Стéфан Хоминський уважав, що треба рішуче й остаточно розірвати з усім попереднім періодом поезії. Як європейську гнилу буржуазну цивілізацію, так і мистецтво треба заперечити й знищити. В тартарари!.. В штаб Духоніна!.. Він не тільки проти Бальмонта й Блока, але й проти Єсеніна й проти Маяковського. Він проти всіх! Поетів до стінки! À lanterne!.. Усі на боротьбу з контрреволюцією літератури! Він, Стéфан Хоминський, найлівіший: леф у лефі.
Руйнація мистецтва є шлях до ясности, – така філософія Стéфана Хоминського. Дух руйнації – творчий дух, як учив він і Бакунін, а в мистецтві він і Писарев. Стéфан Хоминський уважав Писарева за великого мислителя, бо Писарев проголошував потребу знищити непотрібне чисте мистецтво.
В ідеальному царстві майбутнього, де все буде соціалізовано, не буде й не може бути фахових поетів, фахової поезії й літератури: там кожен чоботар може бути поетом і поет чоботарем. У суспільстві, просякненому поезією, поезію буде машинізовано. Стéфан Хоминський проповідував асинтетичне мистецтво майбутнього: полагоджена туфля – то, на його думку, найкраща поема, що її може створити справді геніальний поет. Геніальному поетові й належить лагодити туфлі. Ця справа єдино варта гідности генія.
Стéфан Хоминський називав себе справжнім поетом майбутнього, бо пас корів і не наслідував буржуазних поетів.
Зина розповідала з особливим піднесенням за Стéфана Хоминського. В захопленні вона казала:
– Стéфан Хоминський – цілком неправдоподібна постать.
Я дозволив собі довідатись, звідкіля цей Стéфан Хоминський.
– Він – київський. Він і з Семенком знайомий, але Семенка за деструктивіста не визнає. Який, казав Стéфан Хоминський, який у чорта поет і деструктивіст з Семенка, коли він, замість шити чоботи для селян, носить ботинки з перламутровими ґудзиками і замшовим верхом, оспівує П'єро й має одривний календар за джерело, що, користуючись з нього, і складає свої твори.
5
Стéфан Хоминський не тільки поет, але й художник. На останній московській виставці лівих Зина й Леся бачили два автопортрети Хоминського. Як розповіла Леся, на одному з виставлених полотен Хоминського було намальовано ніс, довге волосся, овал чола, перекреслений двома перпендикулярними рисами, збоку рот, а під ротом очі й люльку; до полотна було прикріплено підошву, дратву й чоботарські інструменти. На другому були намальовані схематичні куби корів і схематизований Хоминський, причому справжнє сіно, приклеєне до полотна, справляло враження непотрібної навмисности.
Поет дуже пишався з цих двох своїх автопортретів; він радів і казав, що ці два полотна в історії портретного мистецтва означають добу, злам: од майстрів Відродження та їхніх епігонів до ВанҐоґа і од ВанҐоґа до Стéфана Хоминського.
Леся відмовлялася будьщо розуміти і в цих картинах Стéфана Хоминського, коли їх тільки можна назвати картинами, і в цих його маніфестаційних проголошеннях, де не було іншого сенсу, окрім, на її думку, сенсу особистої пихи людини, що її загнано життям і пригнічено власною остаточною бездарністю.
На селянській лазні, темній, порослій мохом, напіврозваленій, де жив того літа Стéфан Хоминський, було прибито дві дощечки. Один шматок дикту повідомляв про те, що «Стéфан Хоминський, великий поет і художник, лагодить взуття чоловіче й жіноче за поміркованими цінами ». В дужках меншими літерами було додано: («Ціни не потрібні »). А внизу каракулями хемічним олівцем було написано декілька слів, – визнання, вимушене й підказане безнадійністю: нема з чого жити, коротку фразу з трьох слів, формулу одчаю, коли відчуто останню безвихідність, бо нема ніяких замовлень і жаден замовник не приходить: – «Я їм усе ».
Друга ж дощечка була черговим фанфарним оголошенням Стéфана Хоминського: «Тут мешкає метр ґільдії деструктивістів Стéфан Хоминський. Він же – головний уповноважений надзвичайної комісії у боротьбі з літературною контрреволюцією».
Ці об'яви на диктових дощечках були за причину багатьох для Стéфана Хоминського неприємностей.
Перше оголошення викликало в нього прикрі непорозуміння та палкі суперечки з фінінспектором, що зарахував Стéфана Хоминського до дрібних кустарів, ремісників і пропонував негайно вибрати відповідне промислове свідоцтво. Фінінспектор аж ніяк не вважав на тезу VI славетного літературного маніфесту ґільдії деструктивістів, де стверджувано: «Деструктивісти повинні бути пастухами, чоботарями, робітниками, ремісниками, бо вони великі поети великої доби». Не справляла враження на фінінспектора також і примітка друга до VIIої тези: «Полагоджена туфля – найкраща поема, що її може створити тільки геніальний поет».
Зина уперто обстоює своє нове захоплення:
– Що з того, що ти, Лесю, його не розумієш. Він не бездара, не шарлатан. Він культурна й рафінована витончена людина. Він – геній, що б ти не казала! Шарлатан не піде пасти корів, скільки б він не стверджував, що мистецтво треба деструктувати. А Стéфан Хоминський пішов.
Леся сьогодні уперта не менш від Зини. На думку Лесину:
– Стéфан Хоминський пішов шити чоботи й пасти корів з голоду. Отже, йому більше нічого не лишалося робити.
Зина спростовує:
– А хіба, шивши чоботи, він помер не з голоду?
Я перепитую:
– Він помер?
– Він при нас помер од злоякісної анемії.
Зина замовкає. Фіалкові очі Зини затьмарено дивляться в невизначеність. Слова падають у просторінь беззгучні й приголомшені. Приголомшені, вони розпливаються в вечірніх присмерках кімнати, розпадаються, губляться. Зина згадує за голодного поета:
– Ма дала йому папині сорочки. У нього не було ніякої.
Леся:
– Він божевільний.
Зина, не слухаючи сказаного Лесею:
– На похорони приїздили з Москви дватри його приятелі, поети й художники. Були й ми з Лесею. Поети читали вірші! А над могилою повісили отії дощечки, що були на лазні…
6
Пішовши од Тихменєвих, я думав про те, що Зина переживає певну кризу, шукає нових вражень і досвідів. Зустріч з Хоминським, очевидячки, одкрила перед нею всю привабливість патосу деструкції, проповіді нищення, навчила її знати людей, що з послідовністю фанатичного ченця, ледве не з божевільною невідхильністю йдуть за уявленою метою.
Неправдоподібна постать поета з його чудним символом віри, з його не менш чудним та фантастичним культом майбутнього явилась відзначною віхою в історії Зининого розвитку. Це знайомство примусило Зину замислитись, штовхнуло її на нові шляхи, в нові форми влило її звичайну ескападність. На переломі, коли вона з дівчинки робилася дівчиною, вона стріла цю незвичайну людину, Стéфана Хоминського, очарованого мандрівника, ніби вичитаного з Е. Т. А. Гофмана. (Як пригадуєте, 2223ого року панувала в літературних і театральних колах відроджена мода на Е. Т. А. Гофмана).