Зина відчула в собі жінку, її душа завагітніла душею жінки, і в цей момент внутрішнього глибокого переродження всієї істоти Зина дивилась на картини Стéфана Хоминського, повторювала вірші німецьких романтиків, слухала лефівський verslibre метра ґільдії деструктивістів і неправдоподібні заперечення правдоподібного в його літературних маніфестах.
Тепер мені стає ясним деструктивний, verslibreний сенс Зининих розмов про дівоцтво, падіння, недоторканість, що його в той вечір так уперто розвивала й обстоювала Зина.
Леся, та вся вкладається в канонічну чіткість класичних строф 4стопового ямба. Для Зини, навпаки, характеристичний verslibre, розірвані рядки, поплутані слова, повна занедбаність метричних розмірів, галаслива безглуздість плутаних фраз, де кінець попереджає початок і де синтаксичну усталеність послідовної зміни головних і додаткових членів речення обернено в хаос сумбурної «вздиблености».
7
Другого дня над вечір, повертаючись трамваєм з служби і сходячи на площі перед оперовим театром, я зустрів Зину.
Площа перед оперовим театром горбилась вигибами перехрещених вулиць і танула в присмерках зимового дня, що згасав. Купи невивезеного снігу, навалені вздовж тротуарів, темніли в сутінках густим ультрамарином. Небо ще сяяло якоюсь особливо ясною, зеленосиньою, ніби серафічною прозорістю, яка буває тільки взимку й здається неймовірною. Така яснозелена, вся ніби пронизана світлом, далека прозорість мені іноді сниться і, прокинувшись, я думаю, що коли щастя й буває, то воно можливе тільки в потоках цього прозорозеленого сяйва.
На тлі синього снігу різко викреслювався стрункий і чіткий Зинин силует. Вона стояла коло штахетів скверика. З нею був Джек.
Джек не хтів лишатись на одному місці. Він уперто й настирливо намагався зворухнути Зину, потягти її за собою. Упершись ногою в високому шнурованому ботинку об землю, злегка одкинувши назад напружене тіло й міцно тримаючи в правій руці натягнений ремінь, Зина змагалася з доґом. Іноді, почувши безплідність своєї боротьби, Джек обертався до Зини й гавкав, він умовляв відпустити його. Йому так хотілося б побігати…
Я підійшов! Зина простягла мені ліву руку в лайковій червонобрунатній з білою каймою рукавичці. Перші запитання за звичаєм: що нового в них дома, чи всі здужають, як Мар'я Семенівна, як Леся, чи не одержали листа від Олександра Владиславовича? Розмовляючи, ми трохи постояли на розі коло скверику.
Зина гуляла з Джеком і тепер повертається додому. Я запропонував провести її. Ми пішли.
Ми рушили, але Джек з того невдоволений. Він не хоче йти, він хоче бігти, а тому з усієї сили тягне Зину вперед.
Зина загрожує Джекові:
– Джек, кинь тягнути. Йди спокійно! Вдруге я братиму бич і битиму тебе за твою неслухняність.
Погрози впливають на Джека. Він обертається до нас і, широко роззявляючи пащу, починає переконливо гавкати: він не хоче, щоб його били.
– А, ти не хочеш!.. Ну, то йди добре!
На хвилину доґ утихомирюється і йде урочисто й певно, не звертаючи навіть уваги на фокстер'єра, що, пробігаючи повз нього, робить спроби завести з ним знайомство.
Джек іде спокійний і поважний: хіба ж може статися, щоб такого поважного пса били?! Він іде, свідомий своєї гідности.
Користуючись з хвилини, що Джек заспокоївся, Зина звертається до мене з запитанням:
– Вам не дуже сподобалися мої вчорашні розмови?
– Мені?
Мене здивувало це запитання не менше, як і раптова з Зиною зустріч на площі перед оперовим театром. Знавши, коли я повертаюсь зі служби, Зина, очевидячки, чекала на мене. Чи не чекала вона навмисне, щоб продовжити вчорашню розмову?
Зина при всій своїй експансивності – замкнена натура: вона не любить одвертости і рідко переходить на щирий тон. Їй не дуже подобається інтимність, в неї немає, оскільки це мені відомо, дуже близьких приятельок. Мені здається, що навіть усі її перебільшені максималістичні твердження завжди були тільки способом за зовнішньонавмисною формою ховати свої особисті внутрішні почуття. А тут сьогодні раптом, навпаки, це чекання на площі, шукання зустрічі, запитання, що натякає на одвертість! Трапилася хвилина щирости, якої сподіватимешся іноді роками і яка не повториться, може, ніколи! Що я скажу, що я відповім?
Я перепитую:
– Мені?
У мене немає слів! Мені завжди бракувало слів, а зараз я не находжу жадного. Мені є багато чого сказати Зині, але я без слів.
Я відповідаю:
– Не знаю, Зино, не знаю.
Зина кидає на мене допитливий побіжний зір, схоплює мою розчаровану щирість. Вона розуміє моє мовчання і вдячна.
Зина мені каже:
– Ведмедики теж не знають!.. Мабуть, я таки подарую вам якогось.
Чи не через те, зберігаючи дитячу любов до патлатих ведмедиків, Зина ще й досі любить їх, бо вони вміють мовчати?
А потім Зина признається:
– Я теж нічого не знаю!
Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмовности родилося розуміння й близькість. Відновляє розмову Зина:
– Ви знаєте, Іполіте Миколайовичу, чий образ мене тепер найбільше приваблює? Це – Лариси Рейснер. Мені так хотілося б повторити подібний шлях від небезпек чеського фронту на Волзі до барикад на вулицях Гамбурґа, а звідтіля на схід, в Афганістан. Коли варто жити, то тільки так: завойовувати новий світ…
– Ви надто вільні, Зино.
– Я – вільна… Та що з того, коли не знаєш, як ту волю здійснити? Навчіть, Іполіте Миколайовичу!
– Навчити? У мене, дорога Зино, одного немає: здібности навчати. Я вмію працювати, а щоб навчати, проповідувати, складати маніфести, на те в мене бракує хисту.
Зина схоплює натяк на вчорашню розмову, на Стéфана Хоминського й каже:
– Ви, певне, зуміли б полагодити туфлі, і мамі не треба було б нарікати на мене, коли б за цю справу взялися ви?
– Авжеж! Я вмію лагодити туфлі. Навчився за голодні роки і непогано лагоджу.
– І нові можете пошити?
– І нові пошию, а от маніфеста з того приводу не складу й поетом не стану.
Зина задумливо міркує:
– Мабуть, тому й поетом не станете й маніфеста не проголошуватимете, що зумієте пошити й зробити… Так ось, скажіть, що мені робити?
Що робити? Я згадую за себе, за дні й ночі, віддані невпинній праці, за ті солодкі хвилини високої втіхи, що її приносить довершеність напружених зусиль. Я озираю своє минуле, і протягом усього життя мого я бачу одне, тільки одне: працю, працю й працю. Що інше я можу порадити Зині? Про що інше я можу сказати їй? І я кажу:
– Працюйте! Шукайте праці, що була б вам до вподоби.
Але Зина стріває мої слова зі сміхом. Вона, висміюючи мене й мою пораду, відповідає:
– Певне, ви хочете порадити мені записатись на біржу праці, спробувати одержати картку безробітньої й шукати посади друкарниці в якомусь тресті? На все життя тобі буде одмірено: в прокуреній, наповненій галасом конторі квадратний метр, стілець, підставка для машинки Ундервуд і коло Ундервуда хусточка, сніданок, сумочка і з дня в день, зміняючись, незмінна кипа паперів, що їх треба переписувати. А то одягнути Моссельпромівського картуза й продавати папіроси. Одне слово: «Нигде кроме, как в Моссельпроме».
З гіркістю я впевняюсь, що праця не приваблює Зину, для неї назавжди лишиться невідомим патос праці й офіра самозаперечення задля праці. В мою свідомість ледве помітним почуттям приходить думка, що ми ніколи не зможемо порозумітися з Зиною. Моє ніколи не буде її. Між нею й мною глуха стіна. Ми чужі й різні.
Розчаровано я запитую:
– Вам не сподобалася моя порада?!
– Ні, чому?.. Тільки я переконалась, що мама вам, не турбуючись, може довірити лагодити туфлі. А поеми на мій від'їзд до Китаю ви, напевне, не напишете.
– Ви? До Китаю? Що за чергова фантазія? Хіба Олександра Владиславовича мають призначити до торгпредства в Китай?
– А ви ще нічого не знаєте? – і урочисто Зина проголошує останню новину: – Я хочу почати вчити китайську мову! Я написала папі, й він мені обіцяє прислати книжок з Москви, що їх там дістане, і пише, що в «Міжнародній книзі» замовив мені англійські книжки. Допоможіть, милий Іполіте Миколайовичу, знайти в Києві якогось китайця, щоб учитися китайської мови…