Леся збирається сперечатись, їй, мовляв, зрозумілий сум одірваної од батьків Іфігенії, – але Зина перебиває Лесю:
– Щодо мене, то мені вже обридло стояти тут… Іполіте Миколайовичу, годі вам, попливли!
Ми пливемо. Я «насаженки». Зина – лівим боком. Ми пливемо повільно й розмірено. За змахом змах, і з кожним змахом відходить від нас берег, купальня, пляж, засіяний рожевими тілами. Струнка мечеть і біла церква, дерева парку й будинки за деревами все меншають і меншають. Море тихе й прозоре. Ми лягаємо на спину і хвилі нас м'яко гойдають. На поверхні вода, нагріта сонцем, особливо тепла. Я питаю:
– Зино, може назад?
– Що ви! Вперед, тільки вперед!
Ми пливемо: пляж і парк тепер на віддаленні – тільки вузенька сіра й зелена стрічка внизу темнозеленої яйли, що сірі скелі її верхів'їв огорнено в блискучу синяву.
Питаю:
– Назад?
– Нізащо!
Ми відпливли дуже далеко: таким привабливим здається мені звідціля далекий берег. Я волів би лежати на пляжі, слухати Ґетеву «Іфігенію», ніж, як оце, опинитись у морі на самоті й знати, що ні на чию допомогу нема чого сподіватись.
Холодний слизняк медузи торкається ноги. Ні, годі… Я рішуче кажу Зині:
– Зино, повертаємо назад!..
Зина підпливає до мене, наближає своє обличчя до мого, сміється й питає:
– Чого це ви? Хіба вам, Іполіте Миколайовичу, не подобається це почуття простору, великої одірваности, повної самотности в морській пустелі? Я люблю запливти далеко, далеко, як зараз, щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує.
Щодо мене, то Зинині слова на мене не впливають. Я думаю тільки про те, що треба повертати.
Я кажу:
– Усе це дуже добре, Зино, та ви вважайте, що до берега нам пливти ще з півгодини, що я й ви уже стомились, і чи приємно буде нам, допливши до берега, гукати човна, бо на останні десять хвилин сили уже не вистарчить?
Цей арґумент впливає на Зину.
7
Удень, коли, викупавшись і полежавши на сонці, ми повертаємо додому і від спеки почуваємо себе розмореними, я пропоную завернути до льоху й випити півпляшки або ж пляшку червоного вина. Молоде кримське вино терпке, навіть трохи гіркувате, але вдень воно освіжає не згірше, як уранці душ.
В льоху на підлозі стоять великі діжки, на полицях лівер, діжечки, барила й порожні пляшки. В льоху пітьма, прохолода, тиша, пахне суслом. Після вулиці, заллятої соняшною спекою, насиченої соняшним гомоном, чудно здається поринути в пітьму й тишу.
Я запитую:
– Вип'ємо, розуміється, дві пляшки?
Леся пропонує обмежитись одною.
Я протестую:
– Одна на трьох?! Ні, це неможливо! Дві, щонайменше!
Я замовляю голеному стрункому татарину дві пляшки вина.
Татарин люб'язно пропонує на вибір з червоних – каберне, бордо; з білих – сотерн, аліґоте, абож з солодких: білого чи рожевого мускату. Ми почуваємо згагу. Десертні вина в цих маленьких льохах молоді й невитримані, сотерн надто гіркий. Коли почуваєш згагу, найкраще пити, змішавши з водою, каберне:
– Дві каберне! І води!.. Ми питимем тут!
Потім ішли, і рожева маячня тьмарила тьмяно голову, і спека коливалась в рожевих хвилях легкої сп'янілости, і спека вже тепер не здавалась такою важкою й не приголомшувала.
У Зини очі задерикуваті; вона запевняє, що їй хочеться мене поцілувати і вона поцілувала б мене отуто зараз на сонці, на вулиці, тільки що Леся ревнуватиме й не дозволить. Тільки тому, що вона не хоче сваритися з сестрою, вона не поцілує мене сьогодні. Та хай я не гублю надії, якось вона таки поцілує мене.
Я посміхаюся Зининим жартам. Леся теж. Потім Зина не витримує, кидається до Лесі і цілує її раз, два, три, п'ять…
Я зупиняюсь, опершись об стіну. Рожевий виноградний хміль хмелить сонце, вулицю, мене, дівчаток. Я сміюся блаженним безтурботним сміхом. Ні, таки приємно випити пляшку червоного терпкого вина в гаряче соняшне кримське полуднє!..
Після другого сніданку ми йдемо на схил гори лежати в холодку дерев, розстелюючи на посохлій рудій траві принесений з собою килим. Сухе розпечене полудневе повітря коливається, насичене густими й пряними пахощами живиці. Тиша в тремтінні тіні на спаленій землі стомлено марить. На схилі гори сірозелені сосни й темні кипариси літургісають тиміамом. Непомітно приходить сон, випадає книжка з Зининих рук, напіводкриті її губи здаються подитячому пухкими, і сонні зідхання мирно коливають на грудях мереживо сорочки. Сон приходить супокійний, лагідний, тихий, без сновидів і примар. Леся заснула ще раніш, тоді засинаю й я.
8
Теплий серпневий вечір сходить з гір на пляж і море. Ми сидимо на гальці, ледачо кидаємо камінці в море й слухаємо шепотіння хвиль. Коло мене паперові торбинки з персиками й шоколадними конфетами в червоних і синіх папірчиках. Конфети, куплені в кооперативі, не зовсім свіжі, вони мають смак йолкуватого масла, та дарма – тут немає кращих, і ми їмо. Море поволі сутеніє і, сутеніючи, затихає, гребінці зникають; море стає рівним і з світлозеленого робиться темнофіолетовим. У вечірніх присмерках тануть гори, шосе, пляж, небо, море, дерева, будинки, що ліпляться один над одним на укосах гір.
Коли пітьма починає ткати мережу нечітких розпливчастостей і на пристані загорається ліхтар, ми йдемо до парку.
Ми проходимо повз ресторанчик, де за столиками на одкритому повітрі п'ють пиво, вино й нарзан, їдять шашлики, кефаль під помідоровим соусом, камбалу й кабачки, і на розбитому піаніні веснувата дівчина грає вальс «На сопках Манджурії» – фокстротний репертуар ще не дійшов сюди – купуємо по дорозі у маненької Фатьми міндалю і йдемо в глибину парку.
У мене в пам'яті зберігся один випадок. Ми купили у маненької Фатьми міндалю і, як звичайно, сіли в парку на дерев'яну лавочку. Я каменем трощив міндальну шкаралупу, а Леся й Зина вибирали з шкаралупи зерна. Ми балакали, ми жартували; в вечірній пітьмі ледве видко було наші обличчя. Зина, взявши двома пальцями вузеньке зерно, клала мені його в рот. Коли раптом я чую, що Леся, яка сиділа осторонь, починає плакати, зривається з місця і втікає.
Я розгублено дивлюся на Зину.
– Що з Лесею? Що це сталося?
Зина зла й роздратована. Вона різко скидає міндаль з лави й каже:
– Довели дівчину до сліз!
А потім, нагнувшись мені до обличчя, зігнувшись, як кішка, кидає мені:
– Пантофля!..
І, гукаючи, втікає за Лесею:
– Лесю! Лесю!..
Другого дня Леся, підійшовши до мене, просила в мене пробачення за вчорашнє своє поводження. На неї шкідливо вплинуло те, що вона надто довго лежала на сонці, вона перевтомилася, і в неї попсувалися трохи од морського купання нерви. Отже лікар, у якого вона сьогодні була, на тиждень заборонив їй купатись і брати соняшні ванни.
9
Місяць моєї відпустки промайнув, як мить. Так, здавалось, недавно мене зустрічали на пристані Леся й Зина, а ось сьогодні прийшов уже й час від'їзду.
Вранці я зробив прощальний візит. Мар'я Семенівна попрощалася дуже привітно. Вона дуже задоволена з того, що я прожив місяць з ними в Криму. Вона мені особливо вдячна, бо я багато допоміг їй. Дівчатка нудьгували до мого приїзду, з моїм приїздом вони розважились. Взагалі, з мене дуже мила, послужлива й приємна людина.
Прощаючись зі мною, Мар'я Семенівна висловила сподіванку, що коли на початку жовтня вони повернуться до Києва, то я не відмовлюся викладати дальший курс Зині й Лесі. Правда, вона знає, що мені це тепер буде важко й незручно, бо я надто переобтяжений роботою на заводі, та Олександер Владиславович в останньому листі знов нагадував їй, щоб вона не забула перебалакати й умовити мене.