Посилання на Олександра Владиславовича бринить, як вищий і остаточний арґумент. Мар'я Семенівна не припускає, щоб після цього я міг відмовитись.
Я не відмовляюсь. Я запевняю, що продовжувати лекції в Тихменєвих уважатиму за свій незмінний обов'язок.
Як минулої зими, так і цієї, мені нелегко буде одриватись од своєї праці на заводі для приватних лекцій. Коли я й згоджуюсь, то виключно задля Зини.
З Лесею й Зиною не прощався, бо вони збирались проводжати мене й обіцяли о пів на одинадцяту прийти на горішнє шосе подивитись, чи гаразд ув'яжуть на автомобілі мої валізи. Поки я складатиму речі, обмінюватимусь побажаннями, подяками й люб'язностями з Мартою Борисівною, Казимиром Владиславовичем, Танюсею, Мустафою, стискаючи руки іншим співмешканцям, вони матимуть час і встигнуть піти на море викупатись.
До верхнього шосе, де я сяду на кримкурсівське авто, з годину ходу. Двоє татарчат, перегукуючись і забігаючи вперед, тягнуть мої речі. У мене на руці баульчик і пальто. Пече сонце. Здається, за весь місяць не було такої спеки, як сьогодні. Розпечена кам'яниста стежка, що йде повз виноградники, палає. Кожен кам'янець гарячий, ніби його викинули з грубки. На дорозі іноді трапляються фіґові дерева з лопухатими зеленосірими листками, але вони не дають тіні.
Я спиняюся.
На тлі білосірих скель синіє Яйла. Яке блаженство було б лежати зараз в тіні кипарисів та сосен і не ворушитись! Хіба кликнути хлопчиків і повернутись назад? Тоді й сьогодні, як у цей час вчора й позавчора, я сидів би, прихилившись до дерева, і дивився б, як рівнорівно дихає вві сні Зина. Хіба?.. Я спиняюсь і обертаюсь лицем до моря. Воно сьогодні блакитнобіле: в таку спеку уплисти в море за верству, лягти на спину і, закинувши руки за голову, повільно на рівних хвилях гойдатись…
Еге, як наперед забігли хлопчики, що несуть мої речі. Нема чого мріяти й баритись. Бадьоріш… Треба витерти хусткою окуляри, залляті потом, і швидше йти, щоб не спізнитись на автомобіль. Авто не чекатиме. Вперед…
Лесю й Зину я застаю вже на шосе. Я здивований, як швидко вони встигли викупатись і піднятись угору.
– О, ми швидко, а ось ви марудите!
Півгодини, що довелося чекати, поки прийде кримкурсівський автомобіль, проходить у легкій балаканині. У всіх, здається, сьогодні лагідний настрій. Чи це, може, тут у прозорому гірському повітрі навіть розлука стає прозора й легка? Я втішений, що розмова точиться жваво, що жадна хмарка не застелює блакитного неба, і ми не натрапляємо на тему, яка могла б зіпсувати останню хвилину. Я стежу очима за Зиною, чекаючи від неї якогось вибрику, але вона сьогодні на диво спокійна й проста.
Чи, може, Зина щось готує на останнє? Проте поки що все йде гаразд!
Зина в білому легкому напівпрозорому вбранні з засмаленим темноброндзовим тілом, здавалось, жевріла, рожевіла, пломеніла…
Зза повороту з м'яким шипінням плавно підкотилося авто.
Ще декілька фраз, що ними перериваємо хвилини чекання, поки, прикривши валізи притрушеним курявою брезентом, ув'яжуть їх і притягнуть мотузками.
Речі упаковано й ув'язано. Сирена кахикає й перхкає, різким дзюрчанням скликаючи пасажирів, що, скориставшися з зупинки, повиходили й розійшлися по шосе.
Я попрощався з Лесею, стискаю руку Зині, її маленька рука зникає, тане в моїй. На міцне стискання вона відповідає міцним. Ще раз, ще мить, і ми розлучимось.
Шофер закручує машину, і авто починає тремтіти. Пропонують сідати. Останній погляд, помах вій, ласкава посмішка. Дверці захлопнуто, і я, розстилаючи на колінах пальто й уміщаючи в ногах баульчик, уже сиджу на свойому шкуратяному стільці в авті.
Авто гарчить, здригається, тремтить. Мить… і зірветься, кинеться в сірий порох покрученого гірського шосе, кинеться в спеку вогневого літнього дня. І в останню хвилину, коли шофер береться за руль, нагинається до реґулятора, Зина стрибає на підніжку і встигає мені, щоб я тільки сам почув, коротким шепотом сказати на вухо:
– Коли б ви більше бажали мене й були зухваліші, я віддалася б вам…
Розділ VIII
1
Мене турбувала невизначеність: я не зношу невизначености. Я ладен прийняти будьяку гірку й прикру звістку, щоб тільки все було зрозуміле й ясне.
Протягом усього часу, після повороту Тихменєвих з півдня, я намагаюся внести якунебудь ясність у наші взаємини з Зиною. Я не можу ніяк поєднати тієї фрази, що її Зина кинула мені в авті, коли я виїздив з Криму, та Зининого теперішнього поводження, як підкреслено й навмисне вона обминає мене. Я досі не можу дати собі остаточної відповіді, чи Зинині слова були визнанням, сказаним у пориві щирости, чи, навпаки, тут не було нічого іншого, окрім звичайної для неї ескапади, підказаної бажанням подратувати мене, поставити мене в прикре, ніякове становище, викликати в мені сумніви й хитання.
Зина чудесно знає, що кохання для мене надто серйозна річ, щоб я міг поставитись до нього легковажно. Вона знає, що я ніколи не фліртував і не вмів фліртувати, що я зважую з особливою обережністю та увагою кожне своє слово перед тим, як його сказати, що я боюсь зробити невірний крок, або ж висловити необмірковану думку. Отже, саме через те, що Зина все це знає, вона й могла піддурити мене, щоб побавитися з моєї серйозности й висміяти мою стриманість вигаданим своїм визнанням.
Зина бачить моє бажання лишитися з нею удвох, мої невдалі спроби побалакати з нею насамоті, але вона вдає, що нічого не помічає. Могло здатися, що вона зовсім забула за цей випадок: хвилина пройшла промайнула на мить і безслідно зникла…
Визнання чи жарт?..
Я нервуюся в постійному напруженому чеканні чогось, що повинно статися й не стається. Мене питали:
– Що з вами? Чому у вас такий кепський вигляд?
Я мусів посилатися на перевтому й перевантаженість, хоч, насправді, за останні дні я зовсім покинув працювати, а коли й приходив на завод у лабораторію, то тільки для того, щоб, нудьгуючи, тинятися з одного кінця кімнати до другого. За короткий час я так багато побив у лабораторії посуду, що нарешті почав боятися доторкатись до шкла й брати будьщо в руки.
Але все має свій кінець.
2
На одній з лекцій у Тихменєвих на початку грудня того ж таки 1924ого року я перевіряв письмові вправи моїх учениць. Леся, одкривши підручника, перегортала сторінки, щоб упевнитись, що вона не наробила помилок. Зина тим часом на аркушикові паперу з нудьгуючим зором малювала олівцем фантастичні постаті карликів і ґномів, турків у чалмах та одалісок з вузькими східніми очима, малювала, закреслювала, рисувала й знов замазувала.
Я переглянув Лесину вправу і повернув їй. Окрім небагатьох дрібних огріхів, скоріше описок, ніж свідомих помилок, Леся розв'язала завдання бездоганно, і мені не прийшлося будьчого виправляти.
Зина зазирнула в Лесин зошит, побіжно оглянула підкреслені червоним олівцем місця, потягнулася, позіхнула й байдуже сказала:
– Ну, коли в Лесі майже без помилок, то в мене в кожнім разі все гаразд.
– Побачимо! – відповів я і взяв у руки її вправу. Але в Зининому зошиті я знайшов сумбур, беліберду, безладдя, плутанину всіх формул і всіх визначень. Там було так усе перемішано, так не до речі скомбіновано, остільки забуто найпримітивніші основи й правила, які вона не могла не знати, що я, розсердившись, хтів уже закрити зошит і прочитати їй сувору догану. Отже, кажу, я вже ладен був повернути Зині її роботу, коли зовсім механічно перегорнув останню сторінку вправи, – сумлінність викладача, що мусить додивитись усе, – і на цій останній сторінці притьмом побачив фразу, призначену виключно для мене:
– Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7ій годині вечора я буду у вас. Зробіть так, щоб мене у вас ніхто не зустрів.
Серце моє ( – сірий патлатий ведмедик у руках маненької дівчинки – ) затремтіло, замоталося ( – синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік. Мати зупиняє дівчинку: «Зинусю, залиши ведмедика, а то його болітиме» – ).