У мене серце, ніби ведмедик у руках дівчинки, б'ється й тремтить. Треба будьщобудь, хоча б і через силу взяти себе в руки, стриматись, щоб не виказати схвильованости. ( – Я рішуче беру ведмедика з рук дівчинки і, обережно поставивши на поличці, закриваю дверці шафочки – ). Напруженням волі я примушую себе заспокоїтись.
Зина кладе олівця на стіл, одсовує вбік помальований аркушик паперу й підводить очі. Вона звертається до мене з запитанням, нічим не видаючи, не зраджуючи байдужої незворушности.
– Я розв'язувала свою задачку в інший спосіб, як це робила Леся… Що ви думаєте, Іполіте Миколайовичу, про цей спосіб розв'язувати завдання? Чи не надто я ухиляюсь од звичайних математичних правил?
Її фіалковий зір незворушно спокійний.
Я стверджую. Я говорю якмога звичайніше:
– Так, усе гаразд. Чудесно!.. Я давно сподівався, що ви зумієте в свій спосіб розв'язати питання.
Я одводжу очі, щоб не зустрітися з Зининими очима, і кінець фрази я ковтаю, не маючи сили її договорити.
Коли я виходив од Тихменєвих і в вітальні одягав пальто, через незачинені двері почув, як Леся сперечалася з Зиною. Леся вимагала, щоб Зина показала свій зошит і той спосіб розв'язувати завдання, що з нього вона цього разу скористувалась. На Лесину думку, іншого способу, ніж у неї, бути не може. Тим паче, що вона ще раз переглянула загальний хід вправи, подивилась у книжку і не припускає, щоб Зині пощастило одкрити щось інше. Леся уперто настоює, Зина відмовляється.
Розмахуючи перед обличчям сестри зошитом, як маскою, Коломбіною задерикуватою, Зина дражнила Лесю:
– Я тобі не покажу. Коли ти підростеш, то й сама зумієш винайти не тільки цей спосіб, але й багато інших.
– Я жалітимусь мамі.
– Жалійся! – відповідає Зина й потім хитро примружує очі й радить. – Ти, найкраще, запитала б у Іполіта Миколайовича, бо ось, бач, раздва, я й подерла свого зошита.
Леся через залу кидається мені навздогін, щоб затримати мене, але я вже одяг пальто і роблю вигляд, ніби не чую, як мене кличуть. Я стукаю дверима й швидко збігаю по східцях.
З
Погане, погане, погане дівченя!.. Вона таки стежила, спостерігала, придивлялася. Півтора місяця, знавши, витримувала мене в гарячці чекання.
Нарешті, приходить ждане «завтра». Я готуюся зустріти Зину. Я купую тістечок, пляшку портвайну й виноград, застелюю маленький столик скатертиною й розкладаю тарілочки та серветки.
Сьогодні з'ясується для мене загадка, що її загадала для мене Зина. Ми будемо вдвох, ми знайдемо тон одвертої щирости, взаємної ясности, слова для визнань і порозуміння. Та… Звідкіля в мене ця певність і ці сподіванки? Хіба ж я не знаю Зини? Хіба ж я не знаю, що в неї все «навпаки»?!.
Вона прийшла, сіла, підібравши ноги, в кріслі і почала обдивлятися кімнату.
– У вас кімната також серйозна, стримана й методична, як і ви самі. У вас, певно, вистарчає характеру вранці й увечорі робити гімнастику.
Я мусив ствердити це.
– До того ж, в вашій кімнаті бракує канапи.
Я ствердив і це.
– Згодьтесь, що ви нудний і що в вас нудно.
Я не міг заперечувати й цього. Під її поглядом я почував себе великим, марудним і незграбним.
– Ви надто серйозні! Вам треба було б бути трохи легковажнішим.
– Ви, Зино, кажете мені те саме, що казав мені й один мій приятель. Він теж гадає, що з мене людина надто серйозна, і радить мені бути легковажнішим; інакше, на його думку, я рискую до легковажних справ поставитись надто серйозно. Взагалі він гадає, що людині, яка через свою серйозність не вміє бути легковажною, загрожують великі небезпеки. В світі є, каже він, багато легковажного, до чого слід ставитись тільки легковажно.
– Він розумна людина, цей ваш приятель. Я хтіла б з ним познайомитись.
– Він вам не сподобається.
– Чому?
– Бо він де в чому подібний на вас.
Я присовую столика до крісла, що в ньому сидить Зина, і пропоную Зині покуштувати тістечок.
– Ви брали тістечка у Фрудзинського? Це добре. Максим Рильський дарма запевняє в своїй поемі, що тістечка «найкращі» у «Маркіза». Окрім Фрудзинського, ще можна брати тістечка у «Валентина». Але щодо вибору тістечок, то тут у вас не все гаразд, і я не можу похвалити вас за вибір. Вам слід було знати, що «наполеона» я не їм зовсім, а ви взяли їх цілих три. Майте на увазі, що з тістечок цього сорту я віддам перевагу перед наполеоном баклаві: в баклаві більше пряности. З інших, купуючи тістечка у Фрудзинського, я неодмінно наказала б покласти парочку буше, темне й світле; вони там бездоганні. Ну, треба було б не забути також за меренґу. Хоч на добру меренґу, взагалі, важко натрапити.
– Пастила?.. Пастила не годиться зовсім, вона ні до чого, її можна було б запропонувати з червоним вином вашому приятелеві, коли б удень він випадково зайшов до вас і ви його частували. Замість пастили ви мусили купити шоколад.
– Портвайн? – Зина з сумнівом і неґативно хитає головою. – До тістечок підійшло б біле вино. Замість пляшки портвайну я з більшою приємністю побачила б у вас півпляшки рожевого мускату. З десертних вин це, власне, єдине вино, що його можна пити задля того, щоб пити вино.
Розмова точиться так, ніби ми сидимо в кав'ярні чи в фоє кіна, де густо набито різноманітної публіки і де не можна говорити ні про що інше, як тільки про тістечка та за раніш бачені фільми, за Мері Пікфорд, Альфреда Менжу, Ігоря Іллінського, «Папіросницю од Моссельпрому», дивуватися стрибкам Фербенкса й находити привабливими очі Барбари ляМар.
4
Зина вибила мене остаточно з колії. Як завжди, так і сьогодні мені не вистарчає потрібних слів і вміння, щоб надати розмові того відтінку щирости, що на нього сьогодні я найбільше сподівався. Мені бракує слів.
Слова й загадка їхнього поєднання завжди мене лякали. Я завжди ставився до слів підозріло і з сумнівом, як до істот жорстоких і небезпечних, двозначних і зрадливих. Слова вульґарні, нікчемні й двозначні. Вони готують зраду, вони скрізь підстерігають людину, чекають її напоготові, щоб заволодіти людиною і згубити її. Я не належу до числа тих, що вміють робити їх лагідними й покірними. Передо мною вони, безглузді й пустельні, вставали сторч. Я ворогував зі словами. Слова завжди відштовхували мене від себе.
Хоч як я намагаюся взяти ініціативу в розмові у свої руки, Зина міцно тримає її в себе. З мистецтвом найдосвідченішого дипломата вона усуває небезпеку слів, що хоч трохи натякали б на одвертість, або ж виходили за рямці звичайної балачки «на людях». Вона знає, що я, чекавши її до себе, чекав од неї пояснень і визнань і готувався висловити їй свої, але, щоб зробити навпаки, вона замкнулася, зачинилася в собі.
Зина любить позувати. На цей день, зі звички суперечити, вона вибрала для себе позу офіційного візиту. Я сподівався на щирість, вона буде офіційною. Я розраховував на визнання, вона говоритиме загальні фрази. Я шукатиму одвертости, вона вбереться в тона риґористичної стриманости.
Гаразд, хай буде!.. Розмовлятимемо за тістечка, пастилу й різницю між портвайном і рожевим мускатом. Удаватимемо, що ця розмова мені дуже до вподоби. Це єдиний спосіб зробити так, щоб Зина кинула говорити про тістечка.
Побачивши, що я не докучаю їй розмовами про свої почуття, Зина губить інтерес до теми про київські кондитерські. Упевнившись остаточно, що я не порушую доброго тону, вона робить спробу мене подратувати.
5
Зина, затишно підібравши ноги, сидить у куточку глибокого крісла. Коротка спідниця трохи загорнулась і дозволяє бачити не тільки напружені м'язи литок і обтягнені шовком панчішок коліна, але й смугу засмаленого тіла, що своєю смуглявістю відтіняє сіросталевий тон її панчіх. Тоді саме починали носити короткі спідниці, і Зина носила найкоротші.
Я не скажу, щоб мене не дратувала ця спідничка, укорочена на два сентиметри проти звичайної, та що мені байдуже було дивитись на оголене тіло. Але я хитався, чи це спідничка загорнулась випадково, чи може ця смуга оголеного тіла – свідомо розрахований виклик, щоб тільки зачепити мене?