– Відомий проповідник прагматизму, американський філософ Вільям Джемз учив: людина знає тільки те, що їй потрібно знати. Можливо, що в Америці це так і єсть, я не був у Америці, але, на мою думку, він помиляється, бо з особистого досвіду на кожному кроці й кожного разу ми можемо упевнитись у протилежному. Ми знаємо тільки те, що нам не треба знати. Отже, приміром, візьмімо мене. Я живу з того, що в радустановах читаю на курсах українізації українську мову. Я знаю долю згукосполучень ър, ъл в праслов'янській мові, хоч це мені й непотрібно. Мені треба знати зовсім не це, а те, як писати «двадцять», з літерою д чи без цієї літери, «інший» через и широке чи вузьке, «дещо» через риску чи без риски, але, на жаль, хоч це мені потрібно знати, то я цього не знаю. Тут джерела людської життєвої трагедії. Життя людське сумнівне й хистке, а хліб лекторський непевний і гіркий. І Джемз жорстоко помиляється, гадаючи, що людина знає те, що їй треба знати…
– Ось, приміром, мені пропонують купити одріз на штани англійського шевіоту; справу з купівлею треба вирішити негайно, сьогодні або ж завтра. Але тільки на тому тижні я кінчаю читати лекції на олійній фабриці на Подолі, і мені аж ніяк невідомо, чи вдячні слухачі подарують мені чергового портфеля з відповідним написом на срібній дощечці – таких портфелів, до речі, у мене вже п'ять – чи, може, одріз на штани. Отже, справа в тім, чи купувати крам зараз, чи почекати, сподіваючись на подарунок. Коли б я міг знати, що мені треба?! У мене є портсиґар від вдячних слухачів з робочої поліклініки на Січнівці, але ж я не палю… Чи це вам не зайвий доказ, що навіть вдячні слухачі не знають, що потрібно їхньому лекторові.
Ті речі, що їх проголошував Василь Гриб, були надто непевні, щоб хоч із будьякою з них можна було погодитись, але він висловлював їх так переконано, що цей упевнений догматичний тон тільки ще виразніше підкреслював вигадану й ненатуральну їх потворність.
Говорячи ці неможливі й хисткі речі, чи був він ще щонебудь, окрім заплутаного коментаря самого себе, окрім власної тіні, що коливається в постійній несталій мінливості? Мабуть, що ні!
Він був людина нерішуча. Але, коли я вказував йому на це, він заперечував моє твердження з обуренням. Та дарма, – який сенс мало це його обурення, коли він заперечував тільки для того, щоб заперечувати?
Якось ми вийшли з ним удвох: я збирався їхати на завод і запропонував Грибові проїхатись зі мною. Він відразу охоче згодився: погода, мовляв, гарна, і йому буде дуже приємно подихати за містом свіжим повітрям. Але, коли ми прийшли до трамвайної зупинки, Василь заявив, що він лишається:
– Я не їду!
– Але ж ви гадали їхати?
Весело розсміявшись, він сказав:
– Я приймаю рішення тільки для того, щоб мати нагоду змінити їх!
4
Наша розмова пішла в тонах живої, гострої буфонади, викривленими еліпсами, в тій навмисній ґротескній манері, що властива Грибові. Ця манера рідко кому до вподоби: вона може зіпсувати настрій кожному, хто захтів би побалакати з Василем Грибом. Звичайно, співрозмовник, закінчивши розмову, одходив од нього, не розуміючи, як йому поставитись до всього сказаного Грибом, і питав якогонебудь спільного знайомого:
– Чи ви можете серйозно говорити з Василем Грибом? Щодо мене, то я не можу!
Того дня, коли я прийшов до Гриба, арлекінадні його вигуки, крикливі месіади, галасливі ярмаркові оплески й ляпаси, іронічні пародії, серйознонесерйозні поради, як не чудно, мене не дратували. Я почував, що іронія мені особливо потрібна і що її мені зараз найбільше бракує.
Не називаючи прізвищ, я розповів йому, що я покохав, що я щасливий; що я хтів би одружитися з дівчиною, яку покохав, але на перешкоді до того стоїть химерне небажання дівчини брати шлюб.
У відповідь на мої визнання він з ласкавою щирістю і з лагідним співчуттям, шукаючи слів і думок, що могли б мене заспокоїти й утішити, сказав:
– Я бачу, що вас, Іполіте Миколайовичу, ніколи, на жаль, не цікавили непотрібні речі. Отже, признайтеся, ви ніколи не збирали поштових марок, трамвайних використаних квитків, або ж цукеркових папірців? Ніколи?
– Ніколи!
– Навіть і за дитячих років?
– Навіть і за дитячих років!..
– Ну ось!.. А тепер ви страждаєте; вам отруюють життя незібрані папірці. Люди взагалі страждають тому, що мучать примари нездійснених фантомів. Кожна людина повинна виховувати в собі пошану до непотрібних справ, химерних вчинків, нікчемних речей. Наші біологи повинні б були винайти антитоксин практичности й тверезости й прищеплювати його кожній людині. У програми трудшкіл я неодмінно ввів би за комплексною системою для молодшого концентру та за Далтонпланом для старшого – спеціальні години: «Діти з ентузіазмом захоплюються нікчемними речами». Тільки той, що пережив химерне захоплення й розчарування, може бути тверезою й позитивною людиною. Нема більшої небезпеки для людини, коли вона в свойому житті не пережила спочатку захоплення з якоїсь химери, а потім розчарування.
Я перериваю Василя:
– Ви хочете сказати, що наші з дівчиною, котру я кохаю, суперечки про шлюб, її відмовлення й моя настирливість, безглузді й нікчемні?
Василь робить знак одчаю:
– Я? Це сказати? Навпаки! Я весь час намагаюсь довести протилежне: не можна нехтувати нікчемними речами! Фантоми, хоч які б химерні вони не були, треба здійснювати!
– Вас важко зрозуміти!..
– Можливо!.. Але мені здається, що я висловлююсь досить ясно. Усе, що я сказав раніш, я казав, маючи на увазі те ентузіастичне захоплення, з яким я, бувши хлопчиком років десятиодинадцяти, збирав папірці од цукерок. Я вигравав у бійки, жебрачив, дурив, крав. Я збирав сам, мені допомагали в тому хлопчики й дівчатка, особливо дівчатка, яким я імпонував своєю пристрастю до цукеркових папірців. У мене досі збереглось ніжне почуття до цих дівчаток, товаришок моїх дитячих химер, що збирали для мене й дарували мені папірці. У мене зібрались сотні, тисячі папірців найрізноманітніших форм, форматів, фарб, малюнків; у мене вони були з найвіддаленіших країн: з Аннаму, з Гватемали, Вінніпеґу й Капштату.
– Мені все ж таки здається, що тут, Василю Олексійовичу, справа складніша! Мова йде не за цукеркові папірці, а за живих людей!
– На вашу думку цукерковий папірець надто несерйозна річ, щоб ставитись до неї серйозно?
Я хитнув, стверджуючи, головою.
У відповідь Василь запитав мене:
– Ви ніколи не крали з крамниць, Іполіте Миколайовичу?
– Ні!
– А я крав! Знайшовши в якійсь крамниці цукерки в папірцях, що їх бракувало для моєї колекції, я, коли в мене були гроші, купував цукерки, а коли грошей не було, випрохував, виявляючи при тім упертість, взагалі зовсім мені невластиву. Не мігши ані випрохати, ані купити, я крав. Одного разу трапилося таке, що мене в крамниці спіймали на крадіжці, привели додому і батько одлупцював мене ремінцем: жорстоко одлупцював, до крови, до того, що я зомлів, а потім, коли мене, непритомного, кинули й забули за мене, у мене вистарчило волі, незважаючи на біль, підвестися, розшукати мотузку, піти в дров'яний сарай, приладнати шворку до обаполка і повіситись. Мене вийняли з зашморгу, не сподіваючись урятувати. Я вішався не з сорому, що мене спіймано на крадіжці або ж що мене бито, а через те, що ніхто не захтів повірити у мою пристрасть до папірців. Цукерки? Чого варт були для мене цукерки, коли я шукав рідких папірців.
Я не можу схопити плутаний еліптичний хід Грибової думки. Його конкретні приклади надто абстрактні, щоб уявити собі, що спільного він може вбачати між цими дитячими химерами і тим складним психологічним становищем, у якому я опинився.
Василь Гриб бере мою руку в свою, зазирає мені в очі й з особливою лагідністю каже:
– Ваше нещастя, Іполіте Миколайовичу, полягає в тому, що ви ніколи не вішались, не збирали цукеркових папірців і взагалі нічим не захоплювались. Ви не пережили якогось глибшого захоплення і тому не призвичаїлись ставитися серйозно до несерйозних речей і не знаєте того, що коли поставитись знов таки несерйозно до справ, нібито серйозних і важливих, то легко розкрити їхню химерну й невірну суть.