Выбрать главу

Він дивиться на мене з тією спокійною незворушною стриманістю, що властива людям, для котрих захоплення і хвилювання – не більше, як просте шумування слів, сублімація, – висловлюючись модним терміном, – байдужости. Мені хтілося б, щоб Василь хоч на хвилину кинув цю байдужість, свою манеру поєднувати «так» і «ні» і подивився на справу просто, без усяких розумових вихваток і словесних стилізацій. Він гарна людина, цей Василь Гриб, і сердечна, тільки трохи плутана, і тому з ним важко розмовляти.

Мені здається, що він не зовсім з'ясував собі мотиви, які штовхають Зину настоювати на відмовленні од шлюбу, і тоді, щоб ясніше сформулювати Зинині погляди на кохання й життя, пояснюю Грибові її позицію:

– Я гадаю, що вона схиляється до думки про вільне кохання.

– Ви анахроністичні, Іполіте Миколайовичу! Ви помиляєтесь, жадна дівчина цього не скаже. Тепер ніхто не читатиме Жоржа Занда й не говоритиме за вільне кохання. Для сучасної жінки, що служить, що працює, що приходить зі служби додому стомлена й виснажена, що живе сама й варить чай на примусі, що думає про свою працю й іспити, кохання зовсім не є проблема життя. Воно припадає на «сверхурочні» години. Кохання, шлюб, кохання в шлюбі чи поза шлюбом, дівчина, жінка, – ці слова загубили свій сенс. Грані стерлися. Кожна дівчина є жінка, і кожна жінка, коли в її посвідці не написано «розведена» чи «заміжня», є дівчина. Шевченко тепер не написав би поезії «Великомученице кумо!» і не давав би «блудних» порад. Його кума тепер уже не живе в маєтку, а служить десь у тресті, мешкає на шостому поверсі житлокопівського чи профспілчанського будинку, повертається додому коло четвертої, –і поет, підіймаючись до неї нагору на п'ятий поверх і зустрівшись на східцях з одним із її приятелів, злегка зідхнувши, з покорою прийме зустріч, привітається й скаже: «Мабуть, віднині цими східцями нам прийдеться ходити вдвох». Запевняю вас, Іполіте Миколайовичу, що Шевченко не писав би тепер своєї поезії: в тому жадної не було б потреби.

Я протестую. Я ніяк не хочу й не можу згодитися з парадоксами мого приятеля.

– Ви, – кажу я йому у відповідь, – надто схематизуєте, надто узагальнюєте. Те, що, можливо, і є справедливо відносно тої чи тої жінки, це ваше твердження стає хибним, коли йому ви надаєте значіння якоїсь загальної формули. Не всі жінки такі, як оце ви їх змальовуєте, у кожної є своя доля, своя путь і кожна посвоєму живе, кохає й мріє.

Але Василь Гриб не вважає на мої слова. Бачивши мене стурбованим, він відчував себе бадьорим і певним. Тон у нього був твердий і переконаний. Він не говорив, він проповідував. Він не зазначав, він проголошував. Його жарти були гієратичні, а його іронія урочиста. Я хитався; він не припускав ані сумнівів, ані хитань. Я вагався й блукав, для нього було все зрозуміло й приступно.

– Так!.. Усе це добре, Василю Олексійовичу, що ви кажете, але дівчина, що я кохаю, ніде не служить, живе не сама, а в родині, і те, що ввійшло в життьовий побут службовців, не можна прикласти до неї. І ось, коли цього всього нема, то чи не лежить на мені певний моральний обов'язок захистити честь дівчини, щоб на неї не лягла жадна пляма людського злого поговору?

– Ви таки дивак, Іполіте Миколайовичу! Вам доводиться проти волі дівчини настоювати на тому, чого ця дівчина не хоче, щоб ви робили. Ви мені нагадуєте біблійного героя. Ви, як Самсон, мусите здійняти ворота й понести їх, хоч у тому жадної потреби немає, бо вони одчинені. Ви їх тягнете на собі, почуваєте, що не донесете, що вже стомились і надірвались, падаєте й можете під тою вагою загинути. Ви озброєні цілим арсеналом усталених упереджень та забобонів: поняттями про честь дівчини, порядність чоловіка, падіння, дівоцтво, шлюб. Вас турбує, що дівчина може нехтувати всім цим. Ви турбуєтесь за неї, а вона вважає, що ваша стурбованість зза неї – то вираз невіри в її сили. Ваше поводження аж надто необережне й майже образливе.

– Необережне?! Навпаки, обережність підказує мені оберегти заздалегідь дівчину від небезпечних кроків.

– Повірте моїй життьовій досвідченості… Ви посміхаєтесь, бо знаєте, що мені життьового досвіду саме й бракує. Але, не мавши його, я можу давати ще не спростовані життям поради… Так повірте моїй життьовій досвідченості: ви розпочали сумнівну гру, в якій ви наперед засуджені програти. Ви самі штовхаєте вашу дівчину на шлях небезпечних вчинків.

– Я? Тим, що хочу попередити необережний крок?

– Ви! Безперечно ви, і ніхто інший!..

Я обурююсь:

– Даруйте мені, друже, але це чиста нісенітниця.

– Ви сердитесь і лаєтесь, але справа не в тому, яких слів ужити, а в упертій безсумнівності фактів.

– Та ваші факти, які, до того ж, поки що тільки ваші власні гадки, безглузді.

– Ну, а вам від того легше, що факт, з яким вам доводиться рахуватись, безглуздий? Слово чести, Іполіте Миколайовичу, послухайте ви мене! З ваших же власних слів видко, що, віддаючись вам, вона прагнула знищити можливість шлюбу – одне слово, розірвати з традиціями, з родинною опікою, взагалі, визволитись. Можна навіть припустити, що вона віддалась не так із почуття кохання, як тільки з бажання знищити самий натяк на шлюб. Коли ж ви настоюєте на шлюбі, ви нищете її ілюзію, що вона досягла того, чого прагнула. Вона почне думати, що їй треба зробити ще якийсь дальший, ще дивовижніший крок щоб повороту назад уже не було остаточно! Цього остаточного вчинку я б, Іполіте Миколайовичу, і берігся.

– Ви радите…

– Я б радив вам: хай буде так, як хоче дівчина! Потурайте слабкостям тієї людини, що її ви хочете опанувати. Йдіть їй назустріч, усе прийміть і нічого не заперечуйте. Буде повашому. Пожне бурю не той, що сіє вітри, а той, хто змагається їх не пустити! Отже, вона, дівчина з гарної родини, не зіпсована й не розпусна, віддавшись до шлюбу, зробила, на її думку, надзвичайно сміливий крок. Вона пишається з того. Її вчинок пофарбовано для неї в героїчні фарби. А ваше, Іполіте Миколайовичу, діло маленьке: підтримати в ній цю пиху. Це єдиний для вас спосіб досягти свого – одружитися з нею…

Я з сумнівом поставився до тих заяв, що їх впевненим голосом, ніби якісь догмати, проголошував Василь Гриб. Цікаво було слухати його промови, повні суперечностей, що в них він ухилявся од будьяких мотивувань. Там, де не було жадних суперечностей, він їх вигадував. І, навпаки, де справа була складна й заплутана, він обминав усі труднощі і, все спростивши, викладав речі так, ніби ніколи в світі не було для нього нічого темного та незрозумілого. Він не обґрунтовував і не доводив своїх тверджень, він задовольнявся з того, що стверджував… Я хитаюсь припустити, щоб у нього була хоч будьяка послідовність у думках. Його думки було зібрано випадково й поєднано абияк. Замість того, щоб мати справу з тим, що єсть, він з кожного життьового явища утворював якусь потворну вигадку. Хіба могла будьяка розсудлива людина згодитися з порадами Василя Гриба?..

Проте, я не взяв на увагу одного: Грибова манера думати й говорити не відповідала моїй натурі, моїм поглядам, моїм тенденціям. Але чи значило це, що Василь Гриб не міг зрозуміти когось іншого, подібного до нього, краще від мене? Тепер після всього, що сталося, згадуючи нашу розмову з Василем, я гадаю, що зробив велику помилку, занедбавши його поради! Він мав рацію, а я помилявся!

Розділ X

1

Поки ми сиділи в кімнаті Мар'ї Семенівни, поки я підготовляв ґрунт, починав здалеку, раніш як попросити в Мар'ї Семенівни Зининої руки, поки ми торкалися тисячі побічних справ і другорядних речей, у кімнаті дівчат розгорталися інші події й точилася між Зиною й Лесею своя розмова.

2

Мені багато разів докладно й детально розповідала Леся за все, що сталося того дня, і я яскраво уявляв собі всю обстанову. В родині Тихменєвих до останнього моменту не знали, кому я зроблю пропозицію – Лесі чи Зині. Наші взаємини з Зиною лишалися для всіх таємницею. При всій своїй експансивності Зина була натура потайна й самотня. Вона вміла ховатися зі своїми переживаннями й не любила ні перед ким одкривати свій внутрішній світ. Отже, в Тихменєвих схилялись до думки, що я швидше зроблю пропозицію Лесі, не тільки тому, що вона старша віком од Зини, а також і тому, що її вдача, здавалось на думку всіх, більше підходила до моєї.