Розмову почала Леся. Вона хтіла бути великодушною. Звертаючись до Зини, вона її переконувала:
– Коли Іполіт Миколайович зробить мені пропозицію, я відмовлюся. Згодом за деякий час він, поза сумнівом, прохатиме твоєї руки.
Зина встала з крісла, підійшла до вікна, обперлась об лутку і, дивлячись на вулицю, відповіла холоднувато й спокійно:
– Я не погоджусь!
Леся не чекала такої відповіді, і Зинині слова її здивували.
– Що ти хочеш сказати?
– Те, що чуєш!
– Я тебе, Зино, не розумію! Коли ти не погоджуєшся тільки тому, що гадаєш принести себе на жертву заради мене, то ти, моя мила Зинусю, помиляєшся. То правда, що я до Іполіта Миколайовича призвичаїлась, я з цим і не ховаюсь – він мені до вподоби, але це й усе. Сподіватимусь, що роком пізніш, роком раніш я стріну таку ж людину з подібними властивостями. А ти, я знаю, його кохаєш.
Зина мовчки стояла у вікна й уперто дивилась на вулицю. Леся підійшла до вікна побачити, що могло притягти Зинину увагу, але на вулиці нікого не було, окрім, як завжди, п'януватого двірника Степана, що, здіймаючи куряву, підмітав брук. Одійшовши од вікна й сівши на ручку крісла, Леся повторила:
– Ти ж його кохаєш.
Зина змовчала, і ці повторені слова прозвучали в мовчанні, як у порожній простороні; вони здались невірними й сумнівними і повисли в повітрі, як обірване, пилом притрушене павутиння. Не знаючи, що сказати, в якійсь безсилості з безглуздою упертістю Леся повторила те саме:
– Ти ж його кохаєш.
Зина одвернулась од вікна і, дивлячись в очі Лесі, з застережливою погрозою сказала:
– Лесю! Ти сьогодні надто багато говориш. Я б на твойому місці сьогодні утрималася.
– Сьогодні?
– Так, особливо сьогодні, бо ти нічого не знаєш, нічого не можеш знати і не передбачаєш, яке небезпечне може бути те, що ти сьогодні говориш.
Зина підійшла до шафочки, одчинила дверці і взяла собі на руки ведмедика.
– Ти чуєш, ведмедику, що Леся каже про нас? Вона каже: «Ти його кохаєш». Леся нам радить, навчає нас з тобою. Смішне дівча! Маленька й наївна, дурна дівчинка і більш нічого. Вона гадає, що знає щось. Кохаєш, не кохаєш?!. Скажи, Мишуню, що вона в тому розуміє? А ми, ведмедику, знаємо з тобою добре, що кохати нічого не значить, що твоя Зина кохатиме, кого схоче, його, другого, третього, все одно кого; що вона кохає Іполіта Миколайовича не більше, як і першого стрічного.
Леся не витримує. Зинині слова здаються їй огидним блюзнірством. Вона призвичаїлася вважати кохання за святе й чисте палання, таємне й високе почуття. Вона обурена, що Зина так презирливо нехтує коханням.
– Облиш, Зино! Навіщо все це ти кажеш? Навіщо ти заперечуєш своє кохання до Іполіта Миколайовича?
Зина не слухає Лесі й не відповідає їй. Вона продовжує свою розмову з ведмедиком:
– Щасливий Мишко!.. Коли тебе посадити в шафочку в куточок, ти сидітимеш у куточку і рік, і два, і багато років, треба тільки тебе посипати щороку нафталіном, щоб міль не побив твоєї гарної, м'якої, волохатої шкурки, яку так любить пестити твоя Зина. Як би хотілося твоїй Зині, мій милий Мишуню, щоб у неї було таке волохате кострубате серце, як і в тебе.
Леся знов повторяє:
– Що б ти не казала, що б ти не робила, ти не захитаєш моєї певности, що ти кохаєш Іполіта Миколайовича.
Зина посміхається. Підкидає ведмедика вгору і на лету підхоплює його.
– Гопля, ведмедику! Як ти гадаєш, чи не зуміла б твоя Зина так тебе вимуштрувать, щоб з тебе був акробат і ти засвоїв високе мистецтво ходити по канаті на ярмарках?!. Ти сумніваєшся, хитаєш головою! Ти не певен, чи зможеш досягнути верхів'їв цієї високої науки. Але при доброму бажанні ти б усе таки вивчився? Ну, розуміється, вивчився б! Ось, бач, ти схиляєш голову в знак згоди.
Зина нагинає ведмедикові голову, підкинувши знов і піймавши, каже:
– Гопля, ведмедику! Скажи Лесі, що найбільше Зині до вподоби – це ходити з ведмедиком по канаті на ярмарках. Скажи також їй і те… так, так, скажи – нема вже чого з тим ховатися – що хоч твоя Зина і є вже півроку за коханку марудного й чесного Оплика, та все ж не буде за дружину ані йому, ані кому іншому. Скажи це Лесі, хай вона іншим разом стерегтиметься балакати так багато, як сьогодні.
Зина притискує до себе ведмедика і з сміхом надто напруженим, щоб він був натуральний, падає на канапу. Може, падає навмисне, бажаючи сховати сльози.
– Зино!
У Лесі виривається крик:
– Зино, скажи, що це неправда!
Зинине визнання лякає її своєю несподіванкою: вона могла усього ждати від Зини, тільки не цього. Вчинок Зинин її жахає. Потім, коли це перше почуття, викликане визнанням, минає, вона червоніє. Вона червоніє від сорому, що її сестра може бути за чиюсь коханку, і від сорому, що, не знавши цього, вона могла припускати, що Іполіт Миколайович хоче зробити їй пропозицію і ще, до того ж, казати Зині, що вона ладна од цієї пропозиції відмовитись. О, як безглуздо вона сьогодні поводилась! Які безглузді речі вона сьогодні говорила! В цей момент вона ненавидить себе, Зину, Іполіта Миколайовича, всіх, весь світ. Нерви її не витримують, і вона починає стиха плакати.
Сльози допомагають їй перемогти себе; вона усвідомлює всю егоїстичність свого поводження. Зина переживає глибоку душевну кризу, потребує особливої зараз до неї добрости, а вона, Леся, тим часом, замість піклуватися про Зину, віддається ганебним негарним настроям.
Леся сідає коло Зини на канапі, що на ній, уткнувшись лицем у подушку, лежить Зина, обіймає її й починає лагідно умовляти Зину. Вона упевняє Зину, що те, що Зина зробила, вона зробила тільки тому, що вона дуже кохає Іполіта Миколайовича, що все обійдеться, що все буде гаразд, що вони поженяться, що, вийшовши заміж, Зина буде щаслива…
Зина схоплюється, з силою відштовхує Лесю й тупає розлютовано ногою об підлогу:
– Чорти його батькові! Я не хочу виходити заміж! Ти чуєш: не хочу. Ні за нього, ні за кого іншого. Ти можеш це зрозуміти?
Леся почуває себе розгубленою перед цим вибухом Зининої роздратованости і з слухняною покорою на Зинин крик відповідає:
– Ні, Зинусю, я цього не розумію…
– Не розумієш?! Ну, то добре, зрозумієш!
Зина йде до дверей й береться за ручку, щоб вийти з кімнати, але зупиняється на хвилинку й байдуже та стомлено говорить:
– Я зроблю так, щоб ні він, ні хто інший не могли і не захтіли гадати про шлюб зі мною.
Лесі здалося, що Зина каже за самогубство. Діткнута гострою тривогою, вона кидається до дверей, охоплює Зину, благає її:
– Зиночко, Зинусю! Що ти задумала? Хіба, хіба ж можна? Бог з тобою! Зинусю! Я тебе не пущу. Скажи, що ти цього не зробиш, скажи, що ти не отруїшся?
У Зини навіть і в цей момент душевного розпачу, коли вона на останній крок рішилась, щоб не було вже повороту, вистарчає сили волі відповідати Лесі насмішкуватою презирливістю:
– Отруїтись? Я? Отруїтись? Нашатирним спиртом, як гімназистка четвертої класи? Правда?
Вона іронізувала, говорила прикрості, дражнила сестру. А та вчепилась у руку, охопила, тремтячи, Зину, цілувала її й не хтіла пускати.
– Ти можеш мене лаяти, говорити, що хочеш, але я тебе не пущу. Хай ти не отруїшся, хай що інше, я не знаю що, але я тебе не пущу.
– Пусти!..
– Ні!
– Пусти!..
Вони почали змагатись. Та Зина раптом випустила Лесю й розсміялась.
– Які ми з тобою смішні, Лесю! Не бійся, Лесю, я зовсім ні про яке самогубство не думаю. Ти – дурне дівча! Можна дійти до останньої межі, що далі лишатиметься провалля, діра, нічого, і все ж таки не гадати про самогубство. Отруїтись – це млявість, це для слабких душ. Я б гордувала собою, коли б мене вистарчило тільки на таку пошлість… Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим.
Зина цілує Лесю в чоло й каже: