– Савонарола ви, Іполіте Миколайовичу! – каже Панас Григорович, чокаючись кухликом і допиваючи рештку пива, коли я після кави кінчаю свою промову.
– Макіавеллі? – перепитую я.
– Авжеж, Макіавеллі.
Панас Григорович любить читати, читає багато, читає все, що трапить йому під руку, і внаслідок такого читання часто змішує імена, забуває назви, плутає авторів, історичних діячів, хронологічні дати. Думавши про Макіавеллі, він сплутав його з Савонаролою. Та проте, чи не мав він рації: чи це не дві тільки маски, що їх почережно носили ті самі громадяни флорентійської республіки XV–XVIoro віку?!
Згадка про Макіавеллі нагадала мені за привезені зза кордону книжки, нерозкладені речі, за те, що я не був ще вдома, що я не спочив після дороги.
Прощаючись і стискуючи руку Панаса Григоровича, я спитав його:
– Ви, певне, знаєте, де в бупрі сидить ваш знайомий? Коли б вам не було важко, я просив би вас налагодити йому передачу: це коштувало б дурниці. У нього, невірного апостола любови, без сумніву нема нікого, хто б допоміг йому у в'язниці. Я вас ласкаво прошу, Панасе Григоровичу, не відмовтесь улаштувати цю справу… Тим часом прощавайте!
Панас Григорович згодився без особливих заперечень. Та коли надворі ми були вже розійшлися, він гукнув мене й попросив пробачення, що затримає ще на півхвилинки. Людина поміркована, Панас Григорович обережний. Він уважав за потрібне попередити мене.
– Микола Буцький до вбивства і потім у слідчого весь час говорив і настоював, що вбив жінку з жалости до неї й нещасної її долі, а проте…
І Панас Григорович почухав за вухом:
– Чи не мали тут свого значіння також і аліменти, що їх присудили б виплачувати? Може, й у газетній версії є рація…
І потім, принижуючи голос, додав:
– Даруйте мені на слові. Я не хтів цього казати, але в нас у дворі ходили такі сплітки, що, мовляв, у Буцького є десь приховані золоті десятки. Певне, що це тільки сплітки, та вони були, і, коли вас зацікавила ця історія, то треба вам усе знати, що кажуть. Я б не хтів, щоб через мене ви помилились.
– Ну, що ж? – відповів я. – Ми з вами, Панасе Григоровичу, матеріалісти. Газетна версія, кінецькінцем, не так уже й заперечує те, що я казав. Я ані на хвилину не сумніваюсь, що думка за можливі майбутні аліменти, за матеріальні пожертви, за скруту повинна була зберігатись у Буцького. Оце, до речі, нещодавно вийшов такий роман французького письменника Жоржа Дюамеля «Щоденник святого». Герой роману Салявен, дрібний канцелярський службовець, хоче зробитися святим, і щоразу йому приходиться упертися в питання про гроші й грошові витрати. В наші дні без грошей не можна стати святим, Салявен певен, що тільки мільйонер має можливість без перешкод дбати вести святе й безгрішне життя. «Що б людина не робила, – каже цей Салявен, – грошове питання негайно виступає на перше місце. Звідціля можна зробити висновок, що тільки мільйонер може претендувати на святість».
Розділ XII
1
У вечорі я розбирав привезені з Німеччини книги. Серед них, крім книжок з фаху та добре підібраної колекції французьких матеріалістів XVIIIoro віку, було чимало видань, присвячених пишновеличному та вишуканому розумові секретаря флорентійської республіки Ніколо Макіавеллі. Тут, поруч зі славетною працею Пасквале Вілларі, були також німецькі коментарі до його творів та біографічні про нього досліди, переклади й оригінали, рідке й найкраще видання Макіавеллевих творів року 1813ого та декілька томів з пізнішого 6томового флорентійського видання року 1873ого Пасеріні й Міланезі, що я його випадково знайшов у поганенькій крамничці в Ляйпціґу, куди спеціально на декілька днів їздив з Берліна, щоб пошукати рідких антикварних видань.
Єзуїт Люккезіні називав Макіавеллі дурнем. Для протестанта Жантільє він був нечистим псом, Фрідріх Великий у листі до Вольтера, згадуючи за Макіавеллі, визначав його як злочинця, безчесну людину, мізерного шарлатана. Його змальовували як зразок зрадництва, а його твори вважали за збірку помилкових і небезпечних доктрин, здібних лише зіпсувати й згубити ту людину, що мала б необережність чи легковажність їх засвоїти. Отже, в творах Макіавеллі ми стріваємо сторінки, що на одній з них він з недосяжним красномовством вихвалює свободу та доброчинність, а на іншій з не меншою вибагливістю навчає, як треба піддурювати, зраджувати і вбивати.
Та чи не треба одночасно додати, що Макіавеллі був гарний сім'янин, скромна й поважна людина, людина великодушна й шляхетна, з вишуканою тонкістю душі, незрівнянний зразок особистої й громадянської чесноти, що він зазнавав задля своєї любови до свободи й батьківщини гірких злиднів та переслідувань, сидів у смердючій в'язниці, де воші були великі, як метелики, і витримав шість ударів бичем.
Макіавеллі був радником Чезаре Борджіа навіть і за тих часів, коли герцоґ Валентіно заплямував себе найжахливішими злочинами. Сифілітичним п'яним галюцинаціям Чезаре Борджіа Макіавеллі надав вищої філософічної цінности. Те, що в Чезаре, братовбивці, кровосумішника, що з рідної сестри зробив коханку, було хворим бредом розпусної людини, хижацтвом розбишаки, отруйним зрадництвом професійного бандита, – у Макіавеллі обернулось у вищу й радісну, тверезу й лагідну спокійну мудрість.
Перегортаючи сторінки Макіавеллевого «Il principe», я перечитав історію мессира Ріміра д'Орко. Щоб знищити в Романії грабіжництво й злочинство, Чезаре призначив туди Ріміра д'Орко. Після того, як мессир виконав наказ і суворими заходами заспокоїв країну, Чезаре віддав д'Орко трибуналові й судив його. Тіло покараного мессира, розсічене надвоє, герцоґ наказав виставити на площі в Чезені і покласти коло трупа скривавлений ніж. «Це, – закінчує Макіавеллі своє оповідання, – задовольнило почуття ненависти в народі і викликало жах та повагу до герцоґа».
Я перечитую сторінки Макіавеллевих творів і дивуюсь його величності, передбачливості, обережності й мудрості. Він не боїться висловлювати найдивовижніші думки, обстоювати найхимерніші, здавалося б, погляди. Він вражає, сполучаючи протилежні поняття й почуття. Як для нас, так і для свого часу Макіавеллі уявлявся людиною надто піднесеної ідеальности, і він сам не раз жалівся, що слабкодухість його сучасників, викликана недосконалим вихованням, примушує їх уважати за нелюдські ті заходи, що з них навіть в античності користувалися скрізь і завжди.