– Невже ж у Франції знайдеться такий бузувір, що наважиться торкнутися голови помазаника? До якої міри морального падіння повинні були дійти Робесп'єр і Марат, щоб не визнавати священного таїнства миропомазання, яким намісник Христа стверджує державця владарем у його державі!.. І все це наслідки читання творів Гольбаха, кажу я вам!..
Екегарт обминав питання про таїнство миропомазання і находив, що в справі з королем Марат і Робесп'єр, ці щирі друзі розуму, виявили правдиву мудрість.
– Під час суду над королем, – твердив Екегарт, – вони піднеслись до найвищої філософії.
Він висловлював певність, що удар кинджала в серце Цезареві оберне розтлінний Париж старого режиму в той доброчинний і суворий республіканський Рим, що про нього колись розповів Тіт Лівій. Він не сумнівався, що бездоганна будова періодів в історії Тіта Лівія є так само довершена, як досконала була свого часу бездоганність моралі давнього республіканського Риму.
– Мораль зарахує нову перемогу в світі, коли аристократичний Париж буде знищений!
Різким бляшаним голосом – так брязкотить бляха, падаючи на камінь! – Екегарт піднесено говорив про новий Париж і революцію санкюлотів.
Він говорив про те, що революція змінить достоту хід світової історії, знищить багатих і бідних, забезпечить загальну рівність і зробить для всіх приступними ті тайни людського життя й щастя, що їх він шукав пізнати протягом років свого життя. Задля чого він так багато страждав, трудився й мандрував, зголоднілий, бездомний і нужденний!.. Змінений хід історії розв'яже загадки безперервного двигуна, еліксиру життя й квадратури кола, геометрії, медицини й механіки. Поверне людству й йому улюблених Плутарха й Філона, а може, й більш далеких Орфея й Зороастра, давні містерії жерців Халдеї й Єгипту, Каменярів Соломонового храму.
Занепаде Захід. Зруйнуються королівства. Зітруться з лиця землі великі міста Европи. Людство знов, як колись, повернеться обличчям на Схід. Теби й Вавилон розкриють початкову істину в пізнанні природи, яку загубило, зіпсоване західньою цивілізацією, людство. У білому одязі з пальмою в руках, несучи двох голубів, нова, оновлена людина увійде в знов відбудований храм Соломона, де щасливе людство цілого світу вільно славитиме єдиного Бога.
Революція – тільки революція! – створить можливість для людства ввійти в двері вічности!..
Венеція обернулася в ті дні для Екегарта новим Патмосом. З побожною вірою священика, що підносить святі дари перед олтарем, Екегарт пророкував катастрофічну загибель старого світу.
– Зникнуть країни, забудеться їх ім'я, в знищених містах завиє вовчиця, але натомість цілий світ стане для народів Европи їх батьківщиною. На руїнах столиць розквітне блакитна квітка нового вільного й справедливого життя.
Маестро Ґоцці міняв свої ґримаси на ліричний сум, жести Арлекіна на скарги П'єро і з легким зідхненням казав:
– Я дивуюсь, слухаю і мовчу!.. Не без жаху захоплююсь істинами, які зі зброєю приходять з того боку Альп!.. Але моє старе венеціанське серце обливається кров'ю й розривається на шматки, коли я згадую, що моя вітчизна рокована загинути й саме ім'я її зникне без сліду. Ви скажете, що я дріб'язковий, що я мушу пишатись новою, величнішою й могутнішою батьківщиною, яка несе людству волю й істину. Та в мої роки важко мати молоду мінливість думок. Ось тут на набережній Ск'явоні є оця лава, де я сиджу з більшою приємністю, як деінде. Мені тут добре. Ви не наважився сказати, що я зобов'язаний любити цілу набережну такою любов'ю, як і це улюблене мною місце! Чому ж ви вимагаєте од мене, щоб я розсунув межі мого патріотизму?!..
Була осінь. Було тепло й ясно. Зелена вода лаґун мляво плюскотіла й хлюпала коло сходинок кам'яних східців. Хмари, пропливали над вежами Сан Джорджо, танули над банями Джудеки.
Осінь нагадувала весну. Венеціанська, повесняному ніжна осінь так м'яко обіймала, так лагідно пестила, що здавалось, ось зараз тут у щілинах камінців, порослих зеленим мохом, засиніє прозорий підсніжник.
У відповідь Екегартові старий граф, загортуючись у свій червоний неновий плащ, немов од холоду або внутрішнього нервового тремтіння, казав:
– Я консерватор, синьйоре Екегарте, і католик. Моя причіска не змінювалася від 1735 року, хоч люди з тих часів змінилися принаймні сто разів. Я не зношу Гельвеція й безвірництва, як мій предок, римський сенатор, за часів Веспасіана не зносив християнства й християн. Як і вони, ви хочете, синьйоре Екегарте, знищити все, чим жило й досі трималося людство протягом тисячоліть, ви хочете відмінити всі канони й догмати. Але трохи послідовности, мій друже! Вам подобаються мої п'єси, чи ж не так?
Екегарт хитнув головою в знак згоди.
– Так, вони вам подобаються, – казав Ґоцці далі. – Проте ж вони теж канон і догмат. Як щирий католик, я вірю в вічну привабливу незмінність Труфальдіно й Коломбіни так само, як і в святу непогрішність папи. Театр і театральний блазень повинні керуватись такими ж непорушними законами, як і катехізм нашої святої церкви. Якщо ви вимагаєте од блазнів і акробатів, щоб вони дотримувалися догматів, то як ви можете заперечувати необхідність непорушних канонів для держави й церкви? Адже ж кардинали й міністри, щоб керувати людьми, повинні проявити не менше зусиль і мистецтва, ніж Арлекін або Панталоне, щоб вивчитися стрибати або стояти на голові. Я заклинаю вас, синьйоре Екегарте, будьте логічні й послідовні. Французи були ґаллами, варварами, які споконвіку ненавиділи сталий лад і законних владарів, такими вони лишилися й досі. Що ж до мене, то в моїх жилах тече кров начальників леґіонів.
Ґоцці змахнув у повітрі своєю тростиною з жовтою слонової кости кулею й, почувши якісь згуки, повернувся вбік.
У кількох кроках від нього, спираючись на парапет набережної, стояв худий і довгий молодий чоловік. Він похитувався і щось невтямно белькотів, і його намагалася підтримати дівка, хоч вона, здавалося, була не менше п'яна, як її супутник. П'яний, відсутній, з блідим обличчям, з пасмами волосся, прилиплого до спітнілого лоба, він ледве міг встояти на ногах.
Ґоцці смикнув Екегарта за рукав камзола й, показуючи пальцем, уїдливо сказав:
– Ось вам сценка, з якої Ґольдоні охоче зробив би цілу п'єсу. Сценка зовсім у його дусі!..
Екегарт побіжно глянув у той бік, куди показував Ґоцці. Молодий чоловік відштовхнувся від парапету й, ухопившись за руку дівчини, хитаючись, непевними кроками, пішов до таверни. Хлюпнувся на стілець і крикнув: «Вина!»
Екегарт одвів очі. Його не цікавили ці дрібні подробиці побуту, життя, яким воно було й є у своїй незмінності. Він бачив в уяві нове, інше, змінене життя. Життя таким, яким його творить революція.
– Я, – казав Екегарт, повертаючись до урваної теми розмови, – мушу теж вимагати од вас логічности й послідовности. Ви вимагаєте непорушности державних канонів, посилаючись на те, що вони потрібні навіть для театру. Але ж, щоб бути послідовним, чому ви не вимагаєте од міністрів і кардиналів, щоб вони вміли добре стояти на голові й кукурікати, як того, приміром, вимагають од своїх ватажків американські ірокези? В людині, що вміє стояти на голові або стрибати через трамплін, ви хочете бачити людину, що репрезентує вищий сенс моралі й філософії?.. Не заперечую, мені може подобатися різнобарвне мигтіння плижків і сварок Арлекінів. Я можу почувати себе закоханим по черзі в кожну з ваших чарівних Коломбін, але я ненавиджу канони попів і королів! Я ненавиджу мерців! Я люблю тепер Францію, бо Франція зуміла полюбити свободу!..
– Я був у Франції! – відповів Екегартові Карло Ґоцці. – Філософи там атеїсти й безвірники, нижчі верстви – вбивці й демагоги. До речі, чи ви чули? У Парижі від голоду гинуть тисячі. Діти шукають по смітниках покидьків од їжі. Ваша воля – це воля загибелі!
– Хай загинуть мільйони, але ті, що лишаться в живих, зуміють створити щасливе для всіх і доброчинне життя. Хай з мільйонів людей лишаться самі тільки Поль і Вірґінія, але Поль і Вірґінія, які перейдуть крізь революцію, заснують нове людство, щасливіше за породжене Адамом.