Що становив собою Зеров у ці студентські роки, коли приятелював з Петром Горецьким, Віктором Романовським, Осипом Гермайзе, підтримував зносини з українськими видавництвами, з Сергієм Титаренком, писав альбомні вірші, був ніжно закоханий в одну з Лобод?..
Певне, це було в першій половині 1925 року. Я був у Володимира Миколайовича Перетца в його просторій академічній квартирі у старовинному будинкові на Мойці. Широкі сходинки вели мене десь угору. Продовгастий багатовіконний передпокій був ясніший за великі кімнати мешкання з низькими стелями. Кабінет академіка був подібний на залу; він був завантажений збіркою давніх рідких рукописів і унікальних стародруків у шкіряних оправах 16–18 ст. Громіздкі фоліанти книг. Петроградське сталевосіре присмеречне світло. На півночі Перетц загубив той свій яскравий смуглявочервоний колір обличчя, який він мав давніше в Києві. Дещо розплився. Втративши темпераментну пружність, він набув імпозантної поважности академіка. Він сидів у кріслі біля письмового стола як люб'язний господар, з чорною круглою шапочкою на голові, і розпитував мене про київські новини, про Академію, про життя, людей, зміни. «Ну, хто у вас там блищить, у Києві?» – спитав Перетц. Я назвав Зерова: цей блищить, незрівнянний промовець, блискучий полеміст, ефектний оратор. «Пам'ятаю, – зауважив на відповідь Перетц. – Зеров був блідий студент!..».
Я не знав Зерова в студентські його роки, і мені важко сказати щось із приводу висловленої оцінки. Перетц був людина категоріальних тверджень і безапеляційних присудів. Я не припускаю, щоб Микола Костевич міг колись не бути собою, бути безбарвним, бути невиразним, але я не думаю, що помилявся й Перетц.
У студентські роки Зеров не зробив спроби врости в академічний ґрунт, стати вченим. Та й згодом, бувши уже професором КІНО (Київського інституту народної освіти), у своїх літературознавчих студіях, як історик літератури, він не виявляв ні інтересу, ні нахилу до праці в архівах, до розшуків неопублікованих документів, їх публікацій, до вузьких і детальних причинкових дослідів. Жадна його розвідка не несе на собі тягару апаратних додатків. Вів писав статтю задля самої статті, а не задля приміток до неї. Так само він не брався працювати над спеціально дисертаційною темою й не готувався захищати роботи на ступінь доктора.
Товариство він любив більше, ніж самоту кабінету. Він був ретельний і вправний, досконало точний працівник, але далеко вище він цінив можливість живої розмови. Він цінив естетичну досконалість довершеного, саме те, що ніколи не було властиве ні Перетцові, ані «перціянцям».
6
Микола Зеров закінчив Університет без медальної праці й при Університеті залишений не був. Зрікшись однієї каторги, він вибрав для себе іншу. Позбавлений можливости осісти в Києві, він опинився в Златополі на посаді вчителя латинської мови в хлоп'ячій гімназії.
Не слід творити жадних ілюзій щодо цих часів перед революцією. Не слід мріяти про золотий вік у минулому, на зміну якому приходить залізний. Передреволюційну дійсність слід приймати такою, якою вона була справді. Панувала тиша, але вона не була ідилією. Не існувало декретованого примусу, людина не була підпорядкована числу і пану; вона навіть могла плекати в собі ілюзію, що вільна у виборі своїх шляхів і в визначенні власної своєї долі; насправді ж її стиснено якнайщільніше, загнано у вузьку щілину, в цілковиту безперспективність, притиснено до стіни, й вона, знесилена, нездібна була чинити опір. Чехов, Леонід Андреєв, Купрін відобразили людину того часу.
Зеров опинився в Златополі, бо він уже не належав собі. У нього не було іншого вибору. Глухе степове містечко. Власне, велике село на межі Київщини й Херсонщини, забуте людьми й Богом, одрізане од цілого світу. Навіть залізниця обминала це містечко.
Небо, чорноземлі, степ! Розораний простір, що здається безмежним, де нема нічого, крім безодні неба та вузької смуги далекого обрію. Чорноземна пустеля позначена в своїй порожнечі на обрії горбами скитських курганів.
Мені здається, що пам'ять мені не зраджує, і я чітко зберігаю в своїй згадці враження від Златополя, яким я його бачив колись. Ця довга подорож на переповненій балагулі по степу від станції до містечка, сонце, яке згасає на обрії, так званий готель, подібний на постоялий двір. На величезному просторі базарного майдану білий паркан довкола дерев'яної церкви й кілька похилих акацій, що ростуть на цвинтарі. Утоптаний чорний плац з купами кінського гною, з сміттям і соломою, що їх знімає й жене степовий вітер, з рядами столиків, вбитих у землю, з срібносивим, курявою вкритим, бур'яном, що кущами росте під парканом церковного цвинтаря. Гістеричні кози, ідіотично нахабний містечковий цап.
На одному кінці містечка скупчилися муровані з жовтої цегли урядові будинки, в тім числі двоповерховий будинок гімназії, а на другому кінці осторонь від містечка, в долині розташувався маєток, садиба з садом і довгою тополевою алеєю, великий будинок власника хлібних млинів і цукроварень, експортера збіжжя, мільйонера Бродського. Два полюси, два відокремлені світи, що протистояли один одному, між якими простяглися дрібні дерев'яні халупки, чорні занедбані й зневажені житла місцевої людности, без садків і без зела, що в їх стисненій гущавині загубилася барокова синагога, славетна своєю мистецькою дереворізьбою й архітектурою.
Опинитись у Златополі – це значило опинитись поза життям, за бортом життя, в цілковитій владі степового безкрайого простору, зазнати поразки, добровільно викреслити себе зі списку живих, без жадної сподіванки на порятунок.
Скитський степ. Шосе, яке зв'язало містечко зі станцією й простяглося через містечко вздовж урядових будинків. Небруковані вулиці. Масна грязюка. Осіння сльота. Зимові чорні порожні вечори. Невеличка кімнатка з ліжком, столом і фікусом у діжці біля вікна в якійсь випадковій родині. Вдень лекції в гімназії і ввечорі учнівські зошити з латинськими extemporalia, що їх треба правити.
Приятелювання з гімназіальною викладачкою французької мови, попівною з Волині. Подорож влітку під час ферій на Волинь у гості до її батьків. Пам'яткою цієї подорожі лишився сонет, що згодом увійшов до складу «Камени»: «Землі волинської родюче лоно», «Скорпіон», поезія з цілковито затушкованим любовним звучанням.
Миколі Костевичеві нелегко далися ці кілька років перебування в Златополі. Тут він втратив свої зуби й примушений був лікувати нерви в київських водолікарнях.
Якось уже згодом, після революції, в Баришівці, зайшовши до мене в сірий дощовий осінній день, Микола Костевич запитав: «Чи ви стоїте біля вікна й дивитеся годинами крізь нього?». Я не збагнув відразу сенсу запитання. Я? Біля вікна? Навіщо? Що можна побачити крізь вікно? Невизначене, завжди тотожне собі ніщо злиденної вулиці, мокре гілля дерев, дощові калюжі між камінням шосе, почорнілий від дощу дерев'яний паркан на протилежному боці вулиці? Ні, я не мав ніколи подібної звички. «А ось Освальд Федорович робив так!..».
Певне, з боку Зерова це було тільки перенесення на іншого самовизнання! Годинами стояти перед нерадісною одноманітністю містечкового ландшафту… Очевидячки, вже перебування в Златополі навчило його цього.
Що чекало Зерова, викладача латини в гімназії глухого містечка, відкритого для всіх вітрів світу, якщо б не трапилася революція? Усе можна було передбачити наперед до самого кінця: за вислугою п'ятирічок чергові надвишки до платні, орден Анни й Станіслава, чин статського совєтніка і, як найбільше життєве й службове досягнення, як завершення учбової й адміністративної кар'єри – посада інспектора гімназії денебудь в Прилуках, Черкасах або Білій Церкві, в міжчасі співробітництво під псевдонімом у «Раді», вірші й критичні статті, надруковані іноді в «Літературнонауковому вістнику», нарешті, за вислугою літ, відставка з мундиром і пенсією, – ще раз повторений життєвий шлях Щоголева або Івана НечуяЛевицького. Шлях компромісу, примирення, покірливого узгіднення з дійсністю. Зігнутись під вагою тягару й спробувати його нести.
Щоправда, була ще одна можливість – особистого бунту, розриву з оточенням, подорожі на Таїті. Залишити містечко, зректися державної служби, відмовитися від певности, засудити себе на непевність, зневіритись і поневірятись, секретарюючи в якомунабудь літературному журналі, часописі або видавництві. Дійти до межі. Переступити через межу, опинитись у безмежному, де не існує вже жадних обмежень і жадних норм. Наважитися зробити те, що зробив Ґоґен, коли він кинув родину, жінку, п'ятеро дітей, посаду урядовця в банку, Париж задля екзотики самотнього острова, загубленого на Тихому океані, хижки, вкритої пальмовим гіллям, тринадцятилітньої жінкикоханки, повіривши Дені Дідро, що найщасливіші люди живуть на Таїті.