І був ще третій шлях, третя можливість, коли людина повстає проти себе всередині самої себе, рве з дійсністю, руйнує цілковито дійсність назовні, щоб ствердити єдину й виключну абсолютну дійсність свого ізольованого «я». Шлях у хворобу, шлях нервового потрясення, абсолютної свободи суб'єктивного. Я вже згадав: таке було. Була нервова хвороба, лікування в водолікарнях.
Революція принесла звільнення. Вона повернула його до Києва, розкрила перед Зеровим усі шляхи, що досі лишалися для нього герметично замкненими. Починаючи з можливости жити й учителювати в Києві, викладати латину не в Златополі, а в Київській українській гімназії. Все неможливе ставало можливим. Редакторське крісло в «Книгарі», співпраця у видавництві «Друкаря», участь у бароковому гуртку Нарбута, приятелювання з Петром Януарійовичем Стебницьким, Павлом Зайцевим, Павлом Филиповичем.
У ці перші роки революції Зеров знаходить себе, він стає таким, яким був весь час, поки був живий: експансивний, рухливий, як живе срібло, надзвичайно чемний і коректний, людина високого й відкритого розуму і в жаднім разі не ідеолог і тим менше не ідеолог у гурті неокласиків, супроти твердження Святослава Гординського: «Зеров був ідеологом київської групи неокласиків». Метр, але не ідеолог. Бо метр і ідеолог – це не те саме.
Однаково закоханий в античність, в українське бароко і французький парнасизм Леконта де Ліля й Ередіа; бібліограф, швидше критик, ніж історик літератури, ніколи не «перціянець», ані «лободист». Людина оцінки, ґурман і естет, що вище над усе ставив мистецькі, естетичні цінності; провозвісник грецького ідеалу калогатії: вродидобра, ототожнених і злитих. Врода як добро, і добро як врода.
Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне.
Болотяна Лукроза (II)
Свої спомини про неокласиків Юрій Клен починає так: «1920 року приїхав до Києва відомий український діяч Мик. Сімашкевич, що в ролі директора набирав учителів для школи провінціального міста Баришівки на Переяславщині, то йому легко вдалося приєднати собі мене і Зерова».
Тут потрібний коментар!..
1920 рік. Місто вмирало!.. У Жоржа Роденбаха є роман: «Мертвий Брюґґе». Цей роман свого часу започаткував літературну моду на міста, що вмирають. Письменник описував присмеречні настрої, неживі вулиці, морський порт без кораблів, нерухому воду каналів, рудавосірі відтинки старих будинків, відбиті в цвілі заток, меланхолію самоти, нежиття, нерух, магію смерти, чаклунські чари згасання.
Але хто з письменників розповість про мертвий Київ 1920–1923 років?.. Про неповторну соняшну весну 1920 року, прозору ясність і, особливо, про несказанну тишу, що володіла тоді містом?.
Чи буде ще колись на світі друга така соняшна незрівнянно прекрасна весна, як ця голодна весна 20 р.? Певне, кожне місто, як і людина, вмирає на свій кшталт. Київ умирав у соняшному спокої весни, у квітненні бузка, білорожевих мріях яблунь, гудінні бджіл.
Вмирало місто поступово, з невблаганною послідовністю. Уже давно минув той час, коли, божеволіючи од шалу, проносились по місту вантажні авта з людьми в шкірянках і салдатських шинелях. Ущух галас. Не гуркотіли трамваї. Іржавіли рейки. Між камінням бруківки росли трави. Люди своєю появою не наважувались порушити урочисту порожнечу вулиці. І той, хто робив це, почував себе пригніченим – темний страх володів ним! – або, навпаки, визволеним від усього.
Тиша, що її знають лише безмежні простори болотяної тундри або піскової пустелі, тиша, яку, здається, можна чути, опанувала місто. Ласкавою долонею матері смерть торкнулася його похололого чола.
Не працювали фабрики, електрична станція, водогін, млин Бродського. Хмари диму не відокремлювали небо від міста. Кіпоть не осідала на золото барочних бань і іржу бляшаних дахів Подолу. Знедимлене повітря стало прозорим. Небо в своїй первозданній ясності простяглося над будинками. Вертикалі фабричних димарів сприймались як умовні значки на технічному кресленику схематизованого пейзажу.
Колись Кнут Гамсун для однієї з своїх новел вибрав темою голод. Можливо, вибір теми був зроблений полемічно. Інші описували радість життя, він хотів описати одчай. Можливо, ним керували особисті спомини й власні біографічні переживання. Або ж у цій літературній спробі його приваблювала теорія голоду, взятого з його самодостатності, як абстракція почуття.
Що сказати про цей твір, класичний твір про голод у європейській літературі? Хіба що одне: автор ніколи не голодував. Голод ніколи не одкривав для нього коштовних скарбів своїх схованих таємниць. Як і більшість людей, бажання їсти він приймав за голод. Письменник описував муку голоду, але він не знав одного й найголовнішого: він не знав того, що голодний не хоче їсти!.. Голодуючи, він не доходив до межі, за якою голод більше не відчувається й людина вже перестає хотіти їсти.
Я не знаю, як голодують індуси, але я знаю голод Києва 20 року, голод міста й голод українського села 33 року, голод Харкова взимку 1942 року і Ляйпціґа навесні 1945го. Дати можуть бути змінені, місця переставлені, досвід зберігає свою завершеність. Кожен з нас тепер має досвід голодування й про голод може говорити з ерудитною певністю вченого експериментатора.
Буває різний голод. Може бути голод берлінця 1946 p., що, переходячи з одного «льокалю» до іншого, з'їдав стільки «штамів», немаркованих страв, скільки він встигає зробити це за обіденний час, з 12ої до двох, поки, нарешті, в кожному з наступних «льокалів» він не почує сакрального «авс». Він може з'їсти відразу 14 тих самих овочевих салатів: редька, буряк, морква, зелена салата, і з наповненим їжею шлунком відчувати ніяк не насичувану порожнечу, – заблуканий у берлінських руїнах мандрівник, що цей маніакальний процес насичування обертає в маячневе: кудись ще піти й десь ще щось з'їсти.
Найстрашніший голод – зимовий голод, пустельний і злий! Такий був голод Харкова 42 року. Благословім же долю, що в Києві в 20 році голод прийшов з весною, а не взимку!..
Голод почав відчуватися ще в грудні 19 року, поволі він збільшувався й свого апогею досягнув у травні й червні 20го. Село довкола було сите, мало, як то кажуть, хліб і до хліба. Місто було ізольоване й замкнене. На шляхах під Києвом стояли «заградиловки», що їх завданням було не допустити до Києва довозу продуктів, які були потрібні для фабричних центрів і армії й підлягали реквізиції на селі в порядку «продразверстки».
Про зиму 19–20 р. згадує Ю. Клен. «Київ був без палива, люди рубали дерева в Кадетському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець колоди вбивалося по цвяху, до якого прив'язувано мотузка), воду носили з криниць поза містом, вночі палили каганці, а базари були порожні».
Люди існували з запасів що їх вони мали ще з минулого, 19ого року: п'ятипудовий лантух борошна, поставлений у перегородженій шафами й простиралом кімнаті на стілець коло ліжка. Якийсь пуд чи два пшона, торбина з цукром, шмат сала й неповна пляшка олії.
Чавунна буржуйка – червоний, благодатний, палаючий бог!.. – стояла посередині кімнати. Рура виходила в димохід або через кватирку чи шибку фрамуги надвір. На буржуйці варили ячмінну каву й кашу. Пшоняна каша заступала все: хліб, перше й друге. Її їли на снідання, в обід і на вечерю, їли гарячу й холодну, рідку до юшки й густу, як печеня, солону й солодку, з оцтом, перцем, цукром, олією або салом, поки ще був товщ. Їли, поки вистарчало зроблених запасів. Коли їх не стало, не їли. Майже не їли.