Я взяв. Ми ще раз обнялися, ще раз відчув я шорсткість щік, запах шкуратяної куртки й свіжого повітря.
Що вже казати! Одержати року 1922ого велику білу пухку паляницю було більш, ніж приємно. Ніколи не бував такий смачний білий хліб, як у ті напівголодні роки, коли аж надто малий учительський заробіток дуже рідко дозволяв пережити цю насолоду: їсти білий хліб, м'який, ніжний, теплий, з хрумкою, жовтою, піджаристою шкоринкою.
Я зняв з стільця тацу з брудною водою, витер стільця ганчіркою й запросив Кузьменка сідати. Сам улаштувався на ліжку. Другого стільця тоді в мене не було.
– Розповідайте, – звернувся я до свого давнього знайомця, – де ви були, що поробляли? Досі про вас нічого не було чути. Я вже почав думати, що ви десь загинули.
Я з цікавістю дивився на нього, що приніс з собою подих степових вітрів, крицеву суворість душі, загартованої в постійних блуканнях по далеких фронтах, порив нових конкістадорів, що мріють на невідомих шляхах одкрити невідому країну, щасливу країну щасливого майбуття. Я чекав од нього просторих описів, картинних діалогів, піднесеної патетики, широкої героїчної епопеї. Але Семен Кузьменко не вмів розповідати. В своїх оповіданнях він був стислий і стриманий, безжестовий і лапідарний; він обмежувався схемою фактів, датами та назвами місцевостей.
Тільки цими днями приїхав він до Києва з Туркестану, де начбриґом оперував на басмацькому фронті. Тепер, після демобілізації, його відрядили в розпорядження Київського губкому. Отже, зараз в оргвідділі йому пропонують іти на вузлову станцію в завідувачі заготконтори, або ж, коли він хоче, радять почати спеціалізуватись по кооперативній лінії, та проте думка в нього інакша.
Думка – про завод. Завод – то його стихія!.. Хлопчиком почав він працювати на заводі і його тягне на завод. Вві сні увижається: машина, брязкіт заліза, полум'я вугілля, ковадло печі.
Як приїхав до Києва, нікуди не захтів піти, а на завод потягло. Заходив оце він цими днями якось на завод подивитись, що там є. Зайшов і засумував.
– Не завод, а кладовище… Не повірите, ледве не заплакав… Пустка, сама пустка, поржавілі машини, кучі залізного барахла, двір навіть травою поріс.
Він розмовляв у парткомі де з ким із товаришів про цю справу. Обіцяли підтримати. Завод буде…
Допитливо вдивляючися мені в обличчя, він запитав:
– Буде?! Га?
Ми сиділи один проти одного… Він – рожевий і ясний, обпершись ліктем на коліно й нахилившись усім тулубом вперед, пильно дивився мені у вічі. Я на краю ліжка, зігнувшись, кутався в накинуте на плечі пальто.
Він вірив. А я? Я? Мабуть, що ні!
Не перериваючи й не кидаючи роботи, протягом усього часу в голодні роки з дня в день, щодня я працював над кальцієвими сполученнями, мріяв про дисертацію, простудіював велику чужоземну літературу, турбувався, щоб зберегти заводську хемічну лабораторію і зберіг її, але говорити про відбудування заводу, коли немає грошей, палива, заліза, робітників, зв'язку з закордонними ринками, – ця справа здавалась мені неправдоподібною й неймовірною.
На запитання Семена Кузьменка я не відповів нічого. Я дивився на стіл, де панувало безладдя речей, де стояла лампочка без шкла й без гасу, тріснута тарілка з холодною кашею, немита брудна чашка, де на книжках і зошитах лежали неприбрані ганчірки та австрійський тесак, що ним я звичайно колов тріски для своєї грубки. Я дивився на вікно, за яким стиг і холонув німий темний вечір пізнього листопада, і не міг нічого сказати.
Він перехопив мій погляд, постеріг моє мовчання, переждав павзу, стиснув мовчання в своїй широкій жмені й раптом розлогим жестом у веселому сміхові розплескав мовчання по всіх кутках кімнати.
– Не сумнівайтеся, Іполіте Миколайовичу, відбудуємо завод!.. Нема нічого – все буде. Воля тільки потрібна. Захтіти треба!.. А я – я настирливий!
І лице його, що досі сяяло, зробилось суворим, майже жорстоким, і коло рота з'явилися глибокі зморшки. Передо мною сидів комісар, начбриґ, той, що виніс на своїх плечах тягар горожанської війни, безмежних фронтів, безнадійного одчаю, тифозної маячні, голодних блукань, погрози невідхильної смерти…
– Що я настирливий, про те й деники знають, і поляки, і махнівці, і басмачі знають. Коли тільки залишать тут, – завод буде!
Розділ II
1
Семена Кузьменка залишили в Києві, і він почав виявляти організаційну ініціативу.
У губвиконкомі з прихильністю поставилися до думки відновити працю на металургійному заводі, що колись належав Бельгійському анонімному товариству, а від 1920ого року зберігався в стані консервації. Держплан підтримав проект.
Уже на самому початку року 1923ого почалися засідання спеціальної наради з участю місцевих робітників та представників центру, що мали розробити план відбудування мертвого заводу.
На цих засіданнях я й познайомився з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, що приїхав з Москви як представник ВРНГ.
Літній чоловік, грубенький, в золотих окулярах, з сивим, сіль з перцем, волоссям, Тихменєв, киянин, служив у Москві, – родина його жила в Києві.
Обличчя у Тихменєва було свіже; сивенькі вуса й коротка борідка дбайливо підголені. Від тютюну в сивині вусів жовтіли плями. Між френчами, толстовками й денеде піджаками його темносиній сюртук з чорною краваткою на білій крохмальній сорочці різко виділявся, як виділявся й він сам бадьорою життєрадісністю, що на диво збереглася в цьому літньому вже чоловіку.
На одному з чергових засідань я виголосив доповідь про реконструкцію хемічної лабораторії на нашому заводі. У своїй доповіді я вказав на становище хемічної промисловости в Радсоюзі, зазначив можливість розгорнути й переустаткувати виробництво на випадок війни, подав обґрунтовані й реальні цифри, не виходячи за рамці бюджетових можливостей; я оперував останніми даними закордонного хемічного ринку, рахувався з наркомзовнішторговельними перспективами, доповідав коротко й стисло. Я ніколи не любив говорити довго й не виносив розпливчастих фраз.
Моя доповідь Тихменєву сподобалась. Після засідання Тихменєв сказав мені:
– Ви не уявляєте собі, як приємно слухати людину, що говорить стисло й поважає цифри. Я гадаю, що в Москві намічений у вас план і подані цифри сподобаються й будуть прийняті.
Люб'язність Тихменєва була вишукана, але при всій своїй вишуканості вона залишалась стриманою й коректною. Його люб'язність кінецькінцем не виходила за рамці простої й звичайної, властивої для нього чемности, Олександер Владиславович тонко володів мистецтвом поводитися з кожним так, щоб, лишаючись холодним, стриманим і спокійним, привабити, причарувати людину, сказати їй щось приємне, але так, щоб за сказане не брати на себе будьякої відповідальности. Як це мені здалось одразу і як я в тому зміг переконатися з дальшого знайомства, життєва мудрість Тихменєва була лагідна, поважна, розміркована, чітка й коректна.
– Дуже приємно! Дуже! – повторив Тихменєв. Він був швидкий без похапливости й нервовости. Стискаючи мені руку, він парою фраз закінчив коротку зі мною розмову і, ще не відійшовши від мене, затримав тов. Матюшина, голову губдержплану.
– Поки ви не втекли, тов. Матюшин, зачекайте на хвилиночку. У мене є до вас деякі справи.
Наша розмова з Тихменєвим скінчилась. Я був утішений. Я досі турбувався, що моя доповідь не зробить потрібного враження. Боявся, що мій короткий і схематичний виступ не приверне уваги. Я помилився й заспокоївся.
2
За декілька днів перед закінченням засідань нашої наради Тихменєв якось зупинився зі мною на східцях і спитав мене:
– Ви, Іполіте Миколайовичу, здається, учителюєте?
– Так, учителюю, – відповів я, трохи здивувавшись, чому це Олександра Владиславовича можуть цікавити відомості про мою особу. – Викладаю в трудшколі, а також маю декілька лекцій у профшколі й технікумі.
– І це вас забезпечує?