Вони йшли без відпочинку, день і ніч, знемагаючи від згаги й утоми. Вони йшли, й примара ясних зір і тихих вод батьківщини вабила їх уяву.
Пригнувшись до луки сідла, прожогом проносилися вздовж розтяглих валок, юрб і отар вістові козаки. Шалений крик: «Швидше! швидше! швидше!» краяв повітря. Удари нагая підганяли відсталих.
Змучені люди підтримували одне одного, несли на плечах, тягли за собою, падали. Упавши, повзли.
Пекло сонце, віяв вітер. Люди марили й божеволіли. Хижі птахи кружляли в безхмарному небі. Ночами вили вовки.
Біль перемагав зоряну мрію. Зникла радість перших днів визволення. Страждання прийшло на місце радости.
Пекло сонце. Воно спопеляло й спалювало. Воно вбивало й нищило. Репалися пересохлі губи й вкривалися струпом.
Упавши на траву, люди плакали сльозами безсилля й одчаю.
– Води! – простогнав Микита. – Господи, – скаржився він, – чому ти покинув мене?
– Чи це ти, Микито? – хрипло спитав Каленик.
Голос Микитин доходив до Каленика притлумлений, немов крізь повсть:
– Чи ти мене чуєш, Микито? Га?..
Йому не відповів ніхто. Якщо ж і відповів, то Каленик не почув нічого. Важкими ударами молота соняшна спека гупала в його вухах. В очах, крізь тонку плівку повік, стрибали й пливли, в шаленому мигтінні проносилися, кружляли вогненні кулі. Вони збожеволіли, ці променясті, різнобарвні кулі, їх кружляння захоплювало Каленика, і він теж нісся за ними й з ними, хоч це й було йому боляче, і ноги йому стигли, німіючи в стисках соняшної хуґи.
Тоді раптом зникло все: соняшний хаос, сухий попіл уст, згага безкраїх степових пустель, гарматний гуркіт кривавих вибухів. Усе поглинула чорна німа нерухомість провалля.
Час зник. Коли ж притомність знов легким дотиком метелика торкнулась його чола, Каленик прошепотів, звертаючись у безгомінний трупний простір спеченого сонцем степу.
– Як ти радів, Микито, тоді, коли вони прийшли до нас!
Микита лежав поруч нього, він не ворушився. Каленик шепотів далі:
– Микито! Чи ти мене чуєш?.. Я кажу, ти допомагав їм вішати Гасана. Пам'ятаєш, може, Микито, ти приніс мотузка, щоб повісити Гасанового сина на яблуні, яку ти посадовив і виплекав у садку твого господаря? А вже ж і солодкі були яблука з тієї яблуні!.. Чи ти хочеш пити, Микито? Візьми яблуко, їх у мене цілий мішок. Вони добре заспокоюють згагу в такий гарячий день, як сьогодні, коли вітер не дме з моря.
Каленик був щедрий і приязний. Він не хотів дорікати нікому. Він сказав:
– Ти радів, Микито, а тепер нарікаєш і скаржишся.
Каленик маячив.
Вітчизна вимагала жертв. Її доводилося купувати ціною втрат і страждань. Треба було згинути, загинути, перейти через смерть і спопеліти. Каленик зрозумів це. Він зрозумів усевладність смерти; він зрозумів, що над усім панує смерть й усе народжується зі смерти. Каленик не нарікав. Ні, він не нарікав. Він був лагідний.
Важкий подих виривався з його грудей, як хрип розчавленого. Темними плямами чорніли провалля очей. Обтягнені тонкою шкірою, вкриті шаром куряви, випиналися вилиці. Босі збиті ноги стирчали, як у кістяка. Чорні й жилаві.
Мука поглинала людину. Уже не було людини. Людина непритомніла.
І тоді раптовий удар нагая, дотиком розпеченого заліза, прорізав глуху чорноту пітьми. Пробуджував очманілих.
Похитуючись, тремтячи від напруження й болю, людина робила кілька кроків. Ішла, як сліпа, в одчаї, для якого не було слів. Упавши, деякий час ще дихала, поки не приходив кінець.
Жалю не було, був тільки наказ отамана: швидше! Отаман Сірко спішив вивести своє військо з Криму!
Трупи втікачів стелили далекі степові незнані шляхи.
Рипіли мажари, іржали коні!
Тільки на шостий день дозволив отаман спинитись і перепочити.
Різали сухий очерет. Розкладали вогні. У великих казанах варили юшку.
На горі коло річки старий чернець правив панахиду по поляглих козаках. Пахло чебрецем, материнкою, сухою травою. Вітер колихав пожовклий очерет мулкої ріки, гнув ковилу. З вузьких уст ченця здував сивий попіл імен.
– Раба Божого Овксентія… Раба Божого Охріма… Степана… Мехтодія…
Тихо брязкали ланцюжки кадила. У прозорому повітрі м'яко коливалося фіалкове пасмо кадильного диму.
І коли панотець скінчив панахиду і підніс хреста, щоб благословити вірних, слабка його рука тремтіла, і біле його волосся маяло на вітрі, й загинався край єпитрахилі. Старечим своїм голосом, звертаючись до кошового, він сказав:
– Яко Мусій з неволі єгипетської ізраїльтян вивів, такожде й ти, благовірний панеотамане, з полону бусурменського християн, матерей, братів і сестер наших вирятував. Да благословить Господь Бог тебе й бранний чесний подвиг твій!
Кропилом, сплетеним із сухих васильків, старий панотець торкнувся схиленої голови кошового. Краплини свяченої води сяйвом тремтячих перлин стікали з голеної Сіркової голови в западини його почорнілих щік.
Сухими, спрагненими устами він торкнувся білої, як молоко, холодної, як метал, ченцевої руки.
Знав Сірко: з урочистим тріумфом стрінуть його в Києві. Галасом сурм, гулом літаврів, гуркотом гарматних пострілів привітають його вступ до міста київські міщани на майдані перед мурами Софії. Спудеї, в довгих синіх кунтушах з золотими китицями, вишикувані рівним шерегом, виголосять панегірик, складений на його пошану достославним панотцем ректором академії. У похвальних віршах його ім'я згадуватимуть поруч з іменами Мусія, Давида й Ахілеуша.
Стояв Сірко змарнілий, спалений сонцем. У грудях горіло серце; в серці горів соняшний полумінь перемоги.
За ним перед темними юрбами виснажених бранців червоним вогнем горіли кармазини козаків.
Зі щасливою радістю оглянув Сірко юрбу визволених з полону бранців, що задля їх порятунку проллято ріки крови, військо, неозорі отари овець, що розбрелися по степу, табуни коней, валки мажар і гарб.
…Палали вогнища, булькотіла вода в великих казанах з ситим виваром. Тріщав очерет, підкидуваний оберемками в огонь.
Під вечір, оточений бунчужними, кошовий, обважнілий і каламутний, вийшов із шатра. Всів на жеребця, що йому не було ціни, поплескав по шиї рукою й змахнув булавою:
– Рушаймо!..
По козацьких лавах, по отарах, по валках передалося:
– Гайда!.. Рушаймо!..
З пронизливим криком, пригнувшись до сідел, пронеслися з кінця в кінець поля вістові козаки:
– Швидше!
Ударами нагаїв підіймали тих, що забарювалися.
Уже рипіли вози. Вже рушили отари овець. Вечірньою прохолодою потягло од мулкої степової ріки. Тонко співали комарі. Кумкали жаби. Закути у золотий панцер захід сяяв, простуючи назустріч бузковій імлі вечора.
Але темною німою стіною лишилися стояти люди. Вони були обдерті й виснажені. Як дотик небуття, їх гнітила утома.
Люди стояли, пригноблені й чорні, немов ніч, що наближалася, уже наперед викреслила для них рахунок днів.
Отаман звів з подивом брову.
– А це що? – спитався він.
Він чекав.
– Ну?!..
Нетерплячість росла в ньому.
– Гайдате! – гукнув він до людей.
Люди стояли, не ворушачись. Вони лякали тепер самих себе. Жаден з них не знав, що може статися через мент. В них не жило більше нічого, окрім страху перед шляхами в прийдешнє.
Були вони вже не люди, лише подоба людей. Трупи. Безважні тіні душ беззгучно прослизали в безвість, не лишаючи слідів на поросі порожніх піль Елізіуму.
Згасли золоті шати заходу. Мовчання сутінів лягло на очерети, простяглося по пагорбках, попелом вкрило валки. Воно протікало, як води Лети, щоб напитися їх – забути все. Присмерки відокремили отамана і людей.
Кінь переступав ногами. Хитнув головою – дзенькнула вуздечка.
Сірко з люттю відштовхнув од себе мовчання, тишу вечора, як одштовхують жінку, що зрадила.
– Ну, то як? – глухо спитав він і глянув на юрбу.
Тоді вийшов уперед з юрби Каленик. Звертаючись до отамана, він сказав, бо отаман наказував говорити:
– Ми люди нещасливої долі! – сказав Каленик. – У тебе, отамане, свої шляхи, у нас свої. Ти – кесар, ти –володар; ми – невольники. Ти – переможець, а ми люди втрат. Ти все, ми ніщо. У тебе є вітчизна, ми її загубили. У нас немає іншої вітчизни, окрім тієї, яку ми виплекали на чужині і яку ми носимо в болі наших сердець. На вигнанні в чужих садах ми посадовили яблуні, ми плекали їх, і вони дали свій плід.