Письменник і генерал
Того року влітку полікуватись і відпочити Ґете поїхав з Ваймара до Карлсбада. Тричі на день, вранці, в обід і ввечері, він ходив до джерела в парк, щоб тут, за порадою лікаря, випити корисної для здоров'я мінеральної води. Він ходив привітною й затишною вуличкою в холодку дерев, посаджених двома рядами вздовж пішоходів, і по дорозі кожного разу зустрічав людину, поважного вже віку, десь років на 78–80, що, спираючись на тростину чорного дерева з золотою ґулею, проходила повз нього.
Розпитавши, Ґете довідався, що то був одставний заслужений Генерал австрійської служби, який походив з давнього й відомого аристократичного роду. Письменник міг помітити, що колишній Генерал виявляв безперечну цікавість до нього. Коли Ґете проходив вуличкою й проминав його, Генерал спинявся й, спираючись на тростину, стояв, дивлячись йому вслід.
Цей інтерес з боку старої людини, так безпосередньо виявлений, зворушив Письменника. Одного разу, прогулюючись, як звичайно, при зустрічі з Генералом Ґете відступив трохи набік і затримав свої кроки. Він не спішив; його приваблювала в одноманітності курортного життя перспектива нового знайомства.
Старий Генерал з приязною посмішкою підійшов до Письменника і трохи підняв капелюха над головою, вкладаючи в цей неквапливий жест усю вишукану ґалантність старої людини, яка звикла постійно бувати при дворі короля.
Ґете відповів чемно тим самим порухом.
Так вони стояли один проти одного: високий і міцний у чорному довгому сурдуті Письменник і цей старий чоловік, що, незважаючи на свій вік, ще зберігав слід військової виправки й звички наказувати.
Його руки вже постаречому тремтіли, коли, одягнувши знов капелюха й обома руками охопивши ґулю тростини, Генерал спитав:
– Чи правда, що Ви зветесь пан Ґете?
– Цілком вірно! – ствердив той.
– З Ваймара? – доповнив своє запитання Генерал. Він хотів бути точним і поінформованим до кінця.
– Цілком вірно! – ще раз ствердив письменник.
– Чи правда, що Ви пишете книги? – продовжував допитуватись Генерал.
– О, так!
– І складаєте вірші?
– О, так!
Відповіді явно тішили Генерала. Він доброзичливо дивився на свого співрозмовника й тоді, підсумовуючи, зауважив:
– Це повинно бути чудесно!
Ґете на це зауваження Генерала відповів невизначеним:
– Гм!..
Генерал продовжив розмову.
– Чи ви багато написали?
– Гм! Здається, що так!
Генерала цікавили подробиці. Він хотів вдатися в деталі професійних тайн поетичної творчости. Своїми конкретними відповідями Поет справив на нього якнайкраще враження.
Зовсім так, немов при огляді полку, він розпитував би полкового ад'ютанта, він благоприхильно спитав пана Ґете:
– Чи важко складати вірші?
– Так, так! – не втрачаючи рівноваги зазначив Ґете.
Генерал висловив з цього приводу загальнотеоретичний здогад:
– Це, слід думати, – сказав він, – повинно залежати від доброго травлення шлунку. Чи мали ви нагоду добре попоїсти й добре, як слід випити, чи ж не так?
– О, безперечно так! Зі мною бувало саме завжди так!
– Ну, ось бачите! – відзначив генерал, пожував устами і тоді, в порядку поради Письменникові, зазначив:
– У такому разі Ви не повинні залишатись у Ваймарі. Вам треба переїхати до Відня!
Порада могла здатися трохи, на перший погляд, несподіваною й прямий сенс висловленої думки не відразу ясним, але Ґете ствердив:
– Я про це вже також думав!
– Ну, ось бачите ж! У Відні добре їдять і добре п'ють!
Генерал не сумнівався, що перебування у Відні якнайкраще сприятиме розквіту творчого генія Поета.
І в відповідь з боку Ґете – трохи невиразне, але в кожнім разі дуже чемне:
– Гм!..
– У нас, – ще раз зазначив Генерал, – надають належної ваги людині, здібній складати вірші! Такі люди, якщо тільки вони вміють добре триматися й пристойно поводитися в суспільстві, знаходять собі прийом у найперших домах і найвидатніших родинах!
– Гм!
Генерал волів поставити справу на конкретний ґрунт. Як військова людина, він не любив гаятись. Він сказав:
– Приїздіть до Відня і, коли приїдете, зверніться до мене. У мене широке коло знайомих, я маю велику рідню і користаюся впливом. Лише при відвідинах, – попередив він, – обов'язково зазначте: Ґете з Ваймара, знайомий з Карлсбада. Останнє мені потрібно, щоб я пригадав собі, про кого саме йде справа, бо мені так багато доводиться тримати в своїй голові.
– Буде зроблено! – в тон Генералові відповів Ґете.
Тоді прийшла деяка павза в ході розмови, коротке мовчання, бо старий Генерал оглядав молодшого за нього Письменника уважно з ніг до голови: його черевики, вузькі штани, застьобнутий на всі ґудзики сурдут, круглого високого капелюха з твердими крисами. Очевидячки, Письменник справив на старшого віденця враження цілком респектабельної людини, і Генерал, закінчивши оглядини, продовжив розмову.
– Але, – звернувся він знов до поета, – скажіть мені, будьте ласкаві, що саме ви, власне, написали?
– Дещо! – відповів з готовістю Поет. – Дещо! Від Адама до Наполеона, від Арарату до Блоксберґу, від кедра до терна.
Відповідь задовольнила Генерала.
– Це повинно було принести вам славу?
– Гм!.. Достатню!
По обличчю Генерала пробігла легка тінь.
– Шкода, – зауважив він, – що досі мені не довелося прочитати жадного з ваших творів, бо я раніше ніколи, на жаль, нічого не чув про вас. Сподіваюся, що протягом цього часу з'явилися нові, доповнені й поліпшені видання ваших творів?
– О, так, і чимало!
– І, певне, ще з'являться? – допитувався Генерал, уточнюючи справу щодо видань.
Письменник не одкидав подібної можливости.
– Треба сподіватися, що вони ще з'являться!
– Ну, ось бачите! – з гіркістю признався Генерал. – Це мені дуже прикро, бо я не куплю ваших творів!.. Прошу зважити на те, що я купую лише точні видання; інакше завжди маєш неприємне почуття, що ти маєш у себе неповноцінне видання книги, бо ж ти буваєш примушений купувати ту книгу вдруге, отже робити зайві й непотрібні, згодьтеся, витрати. Тому, з цих міркувань, щоб усе було певне, я чекаю завжди на смерть автора раніше, ніж купити його твори. Прошу не прийняти це за зле, але це в мене є принцип, якого я стало притримуюсь, і я не можу відступити від цього принципу також і для вас, пане Ґете!
Було аж надто важко сказати щось з приводу цього, й Ґете вимовив знов своє невизначене «Гм!».
І Генерал в ознаку, що він уважає розмову закінченою, знов підніс із вишуканою чемністю свого капелюха над головою, і Письменник з такою ж чемністю повторив той самий жест, і вони розлучились. Кожен з них пішов своєю дорогою: Письменник – у напрямку парку, Генерал – продовжуючи свою прогулку в сутінку дерев затишної вулички. І, одійшовши, Письменник трохи повернув голову назад і побачив, що Генерал затримався на мить і, спинившись, дивиться йому вслід… І Письменник побіжним жестом чемно торкнувся кінчиками пальців твердих крисів свого високого й круглого капелюха, і Генерал зробив той самий жест в ознаку привіту.
Спрага музики
Бенвенута й Райнер Марія Рільке
Біографічна новела. Фраґмент
Обіцянкою неможливого сяяли срібні зірки. Вогні різнокольорових свічок у темному зелі ялинкового гілля здавались офірою запереченій правдоподібності. Вата імітувала сніг. Скляні дзвіночки дзвеніли з тією ж ніжною мелодійністю, що в Андерсеновій казці про солов'я й троянду, але важке скло вітрин відокремлювало фантасмагорію химер, і нечутний згук творив ілюзію далекої близькости.