Обурення прокинулося в ньому. Він ладен був вилити на Хому потік обвинувачень, але стримався. Не час був у цей момент розпочинати сварку перед лицем Учителя. Ні, був не час.
Треба було поспішати.
Скільки треба часу Юді, щоб пройти звідсіля до архиєрейського двору, зібрати слуг і повернутись?.. Щохвилини могли ввійти вартові й заарештувати всіх як змовників, що хотіли зробити Ісуса царем.
Лишатися було необережно. Треба йти, сховатись. Треба зникнути. Може, на певний час, але може, й назавжди.
Виходили поодинці. З тривогою вдивлялися в темряву. Затримуючи подих, прислухалися до чорного мовчання ночі.
В нерівному світлі зірок ішли вузькою кам'янистою стежкою крізь пітьму, і камінці, зриваючися зпід ніг, з глухим гуркотом скочувалися вниз.
Попереду йшов Ісус. За Ним учні. Останніми йшли Хома, Іоан і Петро.
Між ними не було вже віри. Жаден не довіряв іншому. Петро найбільше з усіх не довіряв Хомі. Більше Хомі, ніж Юді.
Юда був приязний і балакучий. У нього було багато справ, і все ж таки він охоче провадив час у гурті. Він ніколи не відмовлявся почастувати або позичити обола, коли в Петра його бракувало, щоб купити собі вина або хліба, піти до лазнички або передати дружині, яка лишилась у дрібному рибальському сільці на березі Генісаретського озера.
Юда ніколи не спинявся перед найсміливішими планами щодо Ісуса і при цьому не відокремлював Ісуса й Петра. Сяючи червоною борідкою, вилискуючи приязною посмішкою, він охоче нагадував слова, що їх тричі повторив Ісус, звертаючись до Петра: «Паси вівці мої!».
І це було до вподоби Петрові.
Щоправда, коли б сьогодні хтось нагадав про це Петрові, він з обуренням рішуче заявив би, що він завжди з огидою ставився до приязної посмішки Юди, завжди ненавидів солодкаву його послужність, і якщо їх і бачили разом, коли вони вдвох пили вино й їли овечий сир, то це він робив тільки для того, щоб не спускати ока з Юди, в якому він від самого початку вчував зрадника.
І Петро, говорячи так, примружив би очі, хитро поглядаючи на співрозмовника зпід чорних навислих брів. Він щиро вірив би в сказане і здавався б собі дуже, дуже обачним, проникливим і надзвичайно обережним.
Він був людиною прямих слів, безпосередніх почуттів і несподіваних вчинків. Був людиною примхливих настроїв, діючи під впливом хвилини.
Хома був цілковитою йому протилежністю. Був стриманий і лишався завжди осторонь. Коли Петро палав, сповнений любови й подиву до Ісуса, відданий, здивований, вражений, Хома не виявляв жадного почуття, жадної зворушености. Нічого, окрім сумніву. І це дратувало Петра.
Ісус творив чудеса. Усе неможливе було для Пророка можливим. Усе нездійсненне – здійсненним. Ісус перетворив воду на вино, воскрешав мертвих, зціляв прокажених, виліковував кровоточивих жінок, сліпим повертав зір, розслабленим наказував встати і йти. Криві від народження переставали кульгати, сліпі прозрівали, розслаблені підводилися й ішли.
Ісус учив істини, розповідав притчі, повчав народ. Весь народ у Галилеї вірив в Ісуса як в пророка, Месію, царя, Сина Божого.
Тільки Хома не вірив. У нього не було наївної й щирої, подитячому радісної, безпосередньої віри, як у Петра.
Замість славити, він перевіряв. Замість дивувалися, перепитував. Зіставляв. З'ясовував. Розшукував свідків. Домагався од зціленого кривого, щоб він довів, що він справді був кривий, а від сліпого – що він справді ніколи не бачив.
Лишаючись у їх гурті, Хома тільки вносив дух недовір'я, сіяв сумнів, одне слово – плекав нездорові настрої.
Оце й сьогодні: якщо серед них ще й могли бути спільники Юди, передусім це Хома, сповнений невіри, сумнівів і вагань, ніколи не сталий і непевний.
З Хомою треба було бути обережним.
Вони йшли стежкою вгору. Йшли мовчки, й мовчання гнітило Петра. Останній ішов Іоан, улюблений учень Ісусів. Він ішов, похитуючись, знеможений, і зідхав.
Петро затримався і, обнявши за плечі Іоана, пошепки сказав йому на вухо:
– Хома – зрадник! Він спільник Юди. Він теж продасть нас! Що ти радиш?
– Скажи йому, що ти думаєш про нього!..
І Петро зробив так, як йому сказав Іоан. Він прискорив кроки й наздогнав Хому.
Торкнувшись рукою, намацуючи в пітьмі, Петро спитав:
– Хомо, це ти?
– Я!
– Я хочу тобі щось сказати!
Петро тепер ішов щільно поруч з Хомою, наблизивши своє обличчя до нього. Од швидкої ходи він тяжко дихав.
Од Петра пахло вином і овчиною, яку він накинув на себе, як в холодні весняні ночі роблять у горах чабани.
– Скажи мені, що ти думаєш з приводу того, що сталося між Ісусом та Юдою? Що ти думаєш про Юду?
Хома тільки відхилився від Петра й відповів йому:
– Не знаю!
– Не знаєш?
– Ні, не знаю! Ще не знаю, Петре! Я мушу ще поміркувати! Так, так, я мушу ще зважити.
– Зважити?.. – спалахнув Петро. – Хіба, – вигукнув він з обуренням, – ще можна тут зважувати? Тут може бути тільки: або, або!
Але Хома лишився спокійний.
– Тихше, Петре, тихше! Ти кричиш, хоч і не знаєш, чи не стежать за нами архиєрейські слуги, щоб забрати нас, якщо Юда справді пішов до Синедріону, щоб видати нас.
– Ти його спільник!
– Ні, я не спільник його! – заперечив Хома.
– Ти його спільник! Ти вже тому його спільник, що ти вагаєшся! – уперто повторив Петро.
– Вагаюсь? Хай буде так. Ось тільки ти ніколи не вагався! Ні, ти не вагаєшся, – додав Хома. – Ти дієш. Ти зараз дієш так, а через хвилину інакше. Сьогодні ніхто не може передбачити, як ти зробиш завтра!
– Ти кажеш неправду!
– Я кажу правду, бо я знаю тебе. Я знаю тебе краще, ніж ти сам себе.
Хома на мить спинився і тоді замислено сказав:
– Я волію знати, щоб не помилятись. Я мушу знати, щоб стати на чийсь бік. Для мене не існує особистого.
– А для мене існує особисте! – з притиском зауважив Петро. – А ти… ти…
Він знизив голос і сказав пошепки:
– Ти не віриш в Ісуса.
І тоді, запалюючись, вигукнув:
– Ісус – Син Божий!
І розірвав сорочку на грудях.
Хома не відповів нічого.
Він підвів зір вгору і, рухаючи губами, прошепотів слова молитви.
Ніч була холодна, і він змерз. Здригаючись від холоду й тремтячи, він щільніше загорнувся в плащ.
Він думав. Чи не має цей несамовитий хаотичний Петро рації? Може, й справді він не вірить? Але, якщо він не вірить, то чому ж він іде разом з іншими, з Ісусом, разом з ним же, таким бурхливим і рвучким Петром, іде вперед назустріч своїй хисткій і непевній долі і, може, навіть назустріч своїй загибелі?
І чи може, думав Хома далі, людина одночасно мати дві віри? Чи може вона вірити й не вірити разом?
* * *
Ісус молився насамоті в глибині саду.
Учні збились купкою, розгублені, поглинені одчаєм, боязкі, сповнені тривоги. Вони трусились, може, від холоду, може – від страху.
Вони дійшли до межі й агонізували.
Дехто, поборений утомою, заснув. Дехто, сидячи навкарачки, куняв, байдужий, чекаючи на загибель, як люди, засуджені на страту. Дехто безсило плакав.
Розмовляли пошепки.
Говорив Петро. Він радив, якщо їх викриють, чинити опір.
– Народ, побачивши таку наругу з Ісуса, повстане! Це буде сиґналом до повстання в усій країні. Кажу вам, народ лишається на нашому боці. Брехун той, хто каже інакше. Ми повинні були закликати народ до повстання ще того самого дня, як Ісус увійшов до Єрусалима. Та серед нас були зрадники! Серед нас були слабкодухі, що з самого початку не вірили в нашу перемогу й розкладали нас з середини своєю невірою й сумнівами.
І всі розуміли, що мовилося про Хому.
Хома мовчав. Він сидів на пласкому камені, охопивши коліна руками. Довкола була пітьма. Сліпими очима він вдивлявся в нічну темряву.
– Ти віриш у силу, Петре! – сказав він з докором.
– А ти не віриш? – знущаючись, спитав Петро. – Так ти ні в що не віриш. Та чи віриш ти, бодай, в свою невіру?
– Я не вірю ні в силу, ні в перемогу силою! – сказав Хома.
Він провів язиком по сухих спрагнілих губах.
– Я не вірю ні в силу, ні в хитрощі. Ти поклав сподіванку на боротьбу і помилився; Юда – на згоду, й він теж помилиться, як і ти… Юда пішов домовлятись. Я не вірю, що, зофірувавши Ісуса, ми чогось досягнемо абож врятуємо себе. Юда хитрий, але вони хитріші за нього. Вони скористаються з нього, а тоді його викинуть, як викидають на смітник зужиту ганчірку.