Зина не подарувала мені своєї поразки. Вона не простила, що їй того разу не пощастило роздратувати мене. Мовчки, нічим себе не виявляючи, вона ждала зручної хвилини, щоб повторити свій напад.
Сталося це тижнів за два після того, як я почав викладати в Тихменєвих. Мене звичайно після лекції запрошували лишитись пообідати. Я не відмовлявся. Годували в Тихменєвих добре, та й провести годину в теплій кімнаті за тих часів теж було неабищо.
Якось під час обіду Зина повторила свою витівку, на цей раз приперчивши її й надавши їй особливо гострої пікантности. Вона любила переперчені страви. З усіх відтінків, властивих її розмовам, вона цінила різку уїдливість, що шокувала і вражала присутніх своєю одвертістю. Їй подобалось ставити запитання несподівано й руба. Ніщо їй не перешкоджало запитати таке, що повинно було осоромити як того, хто таке запитання висловлював, так і того, до кого з цим запитанням звертались.
В павзі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина звернулась до мене:
– Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?
Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар'я Семенівна, поклавши ножа й виделку, змогла тільки одне слово вимовити:
– Зино!..
Запитання було таке раптове, що, зніяковівши, я не найшовся будьщо відповісти, хоч почував, що треба щось сказати, що мовчати виходить ще ніяковіш. Якмога спокійніш я відповів:
– Бачте, я не мав нагоди спостерігати.
Потім, зрозумівши, що відповідь ця бринить досить неймовірно, додав:
– Не звернув уваги.
А Зина, побачивши, що я зніяковів, не слухаючи моєї репліки, повернулась до Мар'ї Семенівни й поклала свою руку на її. Вона одягла машкару проникливої дитячої покірної ніжности, ласкаво пригорнулась до матері й ніжно гладила її руку. В її очах, проте, стрибали бісенята. Я передчував, що у відповідь на материн докір вона зуміє попросити пробачення так, щоб це пробачення вийшло уїдливіше од першої провини.
– Ма, – сказала Зина, зберігаючи наївноневинний дитячий тон, – ти, здається, сердишся на мене, що я запитала в Іполіта Миколайовича про окуляри, що він з ними робить, цілуючись. Але це, ма, зовсім мене не цікавить. Я просто хтіла подивитись, як він ніяковіє й червоніє. До речі, ма! Будь ласкава сказати Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись.
Леся застигає в німому мовчазному подиві: у Зини вистарчає нахабства після всього сказаного й зробленого ще на когось жалітись і говорити про чемність!..
6
Поволі я втягувався в родинний уклад Тихменєвих. Я звикав до них, вони звикали до мене. Зина!.. Авжеж!.. Тільки вона… Коли б не Зина, то від викладання на Староміській вулиці в родині Тихменєвих у мене лишалися б приємні тільки спогади про лагідні години спочинку в м'якому кріслі, про затишну комфортабельність теплих кімнат, про бездоганно виконані письмові Лесині вправи, про її ретельно підготовані відповіді.
Усе було б гаразд! Але Зина?! Комфортабельність переставала бути затишною, години лекцій – лагідними, а запрошення пообідати чи повечеряти – приємними. З Зиною все летіло шкереберть. Під час лекцій вона пустувала, як мала дівчинка, як учень трудової школи з VIої групи.
Мені пригадується епізод, що трапився на одній із лекцій.
На столі коло себе Зина звичайно тримала ведмедика. Ведмедик сидів, схилившись тулубом вперед і уткнувши морду в стіл. Він дрімав коло книг і зошитів, цей суворий племінний тотем північноамериканських диких лісових Дакотів, – милий кімнатний бог маленьких ніжних і теплих сердець нашої дітвори, що за останні двадцять років покорив їх безроздільно.
Зина запевняла, що ведмедик дає їй поради і без ведмедикових порад вона аж ніяк не рішить жадної найпростішої задачки. Коли в неї не ладилося діло з письмовою вправою, Зина починала сердитись на свого Мишку, брала його за лапу й починала розмахувати ним у повітрі.
Між нами відбувався діалог:
– Зино! Будьте ласкаві, залишіть ведмедика. Ви не даєте працювати Лесі.
– О, Іполіте Миколайовичу! Але ведмедика треба покарати, бо він не хоче мені допомогти.
– Прошу! Мені здається, що він взагалі вам перешкоджає, і я радив би вам сховати його до шафи.
– А, так і ви знаходите сьогоднішнє його поводження прикрим? Я не помилилась! Ми його покараємо!
І Зина починає розмахувати ведмедиком усе швидше й швидше, потім з розмаху кидає його на стіл, каламар перекидається, атрамент розливається, заливає зошити, стіл, книжки. Леся зчиняє галас.
Появляється Мар'я Семенівна. Кличуть Уляну. Лекція переривається, починається прибирання.
А поки прибирають, Зина повчає:
– Отже, сьогодні ведмедик справді ведмедикуватий і незґрабний. До того ж, бешкетник. І невдячний: я його люблю, а він ось таке наробив! Шкідлива тварина!
Врешті лекція замість півтори години тягнеться дві з половиною, і я вертаюсь додому з болем голови.
Викладання в Тихменєвих вимагало чималого нервового напруження й повсякчасної уваги. Кожна нова лекція приносила нові витівки. Щохвилини треба було чекати чогось несподіваного. Мої розрахунки на приємні години спокійної праці розвіялися геть.
7
Бували дні, коли з важким зідханням і тягарем на серці йшов я до Тихменєвих. Бути весь час на сторожі, в напруженому чеканні несподіваного випаду, – це стомлювало. Зина стежила за кожним моїм словом, за кожним моїм рухом. Кожне слово могло дати й давало їй привід почати пікіруватись зі мною. В інші моменти мене охоплювала слабкодухість, і я не раз збирався відмовитись од своїх лекцій.
Та я не відмовився! Нема такого становища чи почуття, до якого б людина не могла призвичаїтись і навіть найти його принадним і втішним. Так і я! Важко було перший місяць, півтора, а потім я звик, втягнувся. Я навчився на удари відповідати ударами. Мене інколи навіть захоплювало це перекидання гострими уїдливостями: вона кидала, я одбивав; вона, підхоплюючи, повертала їх назад і я, ухилившись, мав приємність бачити, як Зина програвала партію.
Зині, кінецькінцем, не доводилось нарікати на свого партнера.
Та все ж таки я мав перед Зиною чималу перевагу: я не губився, і коли мені траплялось програти, я приймав свою долю з стоїчною покорою, Зині ж бракувало витримки. Вона змагалась тільки для того, щоб перемагати. Вона цінила не гру, не змагання, а перемогу. Нею керувало бажання бачити супротивника переможеним, скиненим у порох.
Коли вона почувала, що не в силах дати одсіч, вона сердилась, її фіалкові очі темніли, а ніжнорожеве обличчя блідло. Нездібна стриматись, вона з гуркотом одсовувала стільця й, не кінчивши обіду, йшла до себе в кімнату.
Я не був задоволений з таких хвилин. Стороння людина, до того ж, людина м'яка, з лагідною вдачею, я бував тоді в становищі якогось бешкетника.
Присутні робили вигляд, що не помічають Зининого відходу. Обід кінчався в тиші, і Леся уважно підтримувала напружену та вимушену розмову за останні газетні новини або ж за ціни на тістечка в Фрудзинського й Валентина.
Розділ IV
1
Першої половини року 1923ого мої лекції в родині Тихменєвих, почавшись у лютому, тяглися до травня. У травні Тихменєви виїхали до Москви, де Олександер Владиславович в одній з підмосковних місцевостей підшукав для своєї родини дачу. Лекції було перервано до осени.
Признатися, спочатку я був утішений, що лекції припинилися. Я лишився сам, та це почуття самоти прийшло як почуття визволення. Як стримано не ставився я до Зининої манери поводитись, все ж таки постійні її ескапади кінецькінцем дратували й стомлювали.
Перший час після від'їзду Тихменєвих до Москви я спочивав, проте недовго… Надто швидко я зрозумів, що мені бракує Зини, що в мені прокидається гостре бажання бути з нею, що день без бравадних її ескапад стає безбарвним і нудним.
Літо того 23ого року принесло мені нудьгу, якої я досі не знав і якої я не міг ані заховати, ані перемогти. Ні, я не міг і не вмів перемогти! Я не звик нудьгувати, а тому з особливою хворобливістю переживав ці химерні напади химерного настрою. Мене опанувала квола нудьга довгих літніх сонячних днів. Кожен новий день приходив порожній, небажаний і непотрібний.