Пригадую один випадок, як Зина з веселим сміхом розповіла, що в фотографічному ательє Мистецького Інституту лисий молодий чоловік в окулярах з офіційною, чемною коректністю порадив їй сфотографуватись без убрання, запевняючи, що їй приємно буде зберегти пам'ять про своє тіло, коли воно було молодим, міцним і свіжим.
— І ви?.. — питаю я.
— Що я? — перепитує Зина.
— Ви образились? — додаю я.
Але Зина з лагідним спокоєм мудреця, що звик приймати все, не хвилюючись, відповідає мені:
— Я подарую вам один із знимків. Ви виберете, в якій позі я більше вам до вподоби.
— Сподіваюсь, — кажу я стурбовано, — що ви принаймні заборонили виставити знимки в вітрині чи, що краще, вимагали, щоб вам повернули неґативи?
— Навпаки, — рішуче спростовує Зина, — я збиралась спитати вас, чи не підете ви завтра зі мною подивитись на мої фотографії.
Зина вміла не рахуватись з умовностями, висловлювати різкі думки й обстоювати погляди, що могли шокувати й дивувати.
Усе здавалось їй ясним, простим, дозволеним, приступним і можливим: кохання, плоть, радість, поцілунок, столик у кав'ярні чи в барі, карбованець, поставлений у рулетку, джазбандовий вереск, ґримувальний олівець, парфуми, манікюр, коротка спідниця, шовкові панчішки, сонце, вітер, пляж, купальний костюм, засмалене тіло, оголеність, горілка, коньяк, шоколад, тютюн, лайка, міцна, як махорка, і папіроса в губах, кандьориста, як лайка.
Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного. З ясною свідомістю вона спостерігала себе, Лесю, мене, свої почуття, оточення, людей, речі, події, ідеї та факти. Їй подобалося проголошувати думки, що бриніли особливо суперечливо й дивно в затишній обстановці тихменєвського хатнього укладу. Її вабила плакатна крикливість гучних і різнобарвних викликів. Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканним і непорушним.
У моїй пам'яті збереглось декілька таких «деструктивних» «vers-libre'них» Зининих розмов зими 1923-24-ого року. Особливо яскраво збереглась у моїй пам'яті одна, коли ми говорили про безневинність, падіння, мораль, про істини неправдоподібні й неможливі, коли Зина розповіла мені про поета Стефана Хоминського, що з ним вони, Зина й Леся, познайомилися влітку, на підмосковній дачі живши.
2
За великим столом у їдальні в Тихменєвих сиділи ми, як звичайно, вчотирьох: Мар'я Семенівна, Леся, Зина та я. Над столом під абажуром з зеленого шовку горіла лампа. Буфет, картини на стінах, широка канапа й низькі крісла танули в пітьмі. Ми кінчали обідати.
Не пригадую, з якого саме приводу почалася розмова. Може, з приводу якоїсь нової книжки чи п'єси, чи хтось був на якомусь диспуті, або ж яка-небудь дама приходила до Тихменєвих обурюватись із зіпсованости сучасної молоді.
Здається, говорили з приводу якоїсь книжки, бо Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Я не читаю книжок, я тільки купую книжки. Мені не вистарчає часу їх читати; белетристики ж, особливо сучасної, я не люблю зовсім. Отже, для мене лишилося неясним, з приводу якої книжки заходить розмова.
— Коли письменник, — каже Зина, — бере за тему для свого оповідання чи роману сучасну дівчину й описує її падіння, роблячи з того падіння якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу.
Я перериваю Зину:
— Як це ви можете так рішуче говорити?
Зина розводить руками й з докором похитує головою:
— Коли ж, Іполіте Миколайовичу, ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче?!
А потім, щоб ще різкіше свою думку сформулювати, вона повчаючи додає:
— Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з другого, розпустою чоловіків. Віддатись — це для дівчини ще не значить упасти.
— О, Зино! Чи не гадаєте ви, що це аж надто сміливо сказано? Боюсь тільки, що кожній дівчині є що губити й кожна дівчина стоїть перед небезпекою упасти.
Зина нахиляється над столом, спирає обличчя на сплетені долоні рук і тоном медитації каже:
— Ви говорите про «безневинність»?
У Зини є прикра звичка уникати описових зворотів і називати речі так, як їх називають. Я мнусь, але стверджую:
— А так!..
Мене турбує і присутність Мар'ї Семенівни, і склизькість зачепленої теми, бо ніяк не можна передбачати, що ця розмова якимсь раптовим, зовсім небажаним способом не прийме несподіваної малоприємної форми.