Персонажів «Дівчини з ведмедиком» можна виразно поділити на людей, скажімо, «вікторіанських» чеснот, людей дев'ятнадцятого віку — і бунтарів-аванґардистів, яким важливіше заперечити усталене, ніж ствердити абсолюти. Іполіт Миколайович, інженер, раціоналіст, педант, належить усе-таки до перших. (Це, між іншим, дев'ятнадцятий вік підносить у суспільній ієрархії інженера, творця машини, апологета механічної безвідмовності й ґвинтикової дріб'язкової, нівелюючої точності.) Тягар стосунків з аванґардистськи непередбачуваною й бунтівливою, вільною від усяких заборон Зиною для нього виявився затяжким.
Основи патріархальної моралі на рубежі століть захитали перш за все декаденти-чоловіки й так звані «нові жінки», емансипантки, що рішуче заперечили устої традиційної родини й чоловічого верховенства. Першим найчутливіше вловив ці процеси, очевидно, Генрик Ібсен. І ми досі асоціюємо модерністську нову жінку з ібсенівською Норою чи Ґеддою Ґаблер. В українській літературі ці нові жінки були окреслені перш за все у прозі й драматургії Винниченка. Проте він, представляючи своїх діяльних, незалежних героїнь поряд з інфантильними й слабкими чоловіками, наголошує перш за все силу жіночого інстинкту, близькість до якихось первинних вітальних джерел. Домонтович незрідка пародіює Винниченка, як, скажімо, у фінальній ресторанній сцені «Дівчини з ведмедиком». Проте його цікавлять інші речі. Зинине прагнення свободи аж ніяк не зводиться до жорж-сандівської проблеми вільного кохання й вибору сексуального партнера. Для неї неприйнятна напередвизначеність долі «порядної» дівчини з благопристойної родини. Зина найчутливіше вловлює той дух часу, якого намагаються не помічати інші персонажі. І родина Тихменєвих, і Варецький продовжують жити так, ніби могутні катаклізми не змінили основ суспільства. Та сама праця на заводі, який треба відбудувати, налагодити зв'язки з колишніми партнерами, повернувшись до звичної стабільності й розміреності. Та сама імпозантна обстановка розкішного будинку, що його радянський інженер Тихменєв колись мав у приватній власності, а тепер, за іншими правилами тої самої гри, орендує у держави. Ті самі обов'язки й незмінні уявлення про добро та зло, про красу й потворність, про прийнятне й заборонене…
Однак колишня зручна впорядкованість патріархального світу, єдність якого забезпечувалася незрушним авторитетом Бога, вселенського абсолюту, котрий, за Гайдеґером, згуртовував у своєму лоні людей, надавав сенсу світовій історії й людському триванню в ній, — ця впорядкованість і єдність раз назавжди визначених моральних імперативів остаточно зруйнована. Ніцше ставить діагноз своїй хворій епосі, вже більше не осяяній божественною благодаттю. Смерть Бога, кінець історії, крах гуманізму… У романі Віктора Домонтовича ці онтологічні проблеми заломлюються через розкриття майже що побутових подробиць, індивідуальних людських стосунків. Стиль епохи — це поняття, що включає і мистецтво, і побут, і спілкування, і культуру праці, і, зрештою, кохання. Конфлікт часів і стилів виявляється і на побутовому рівні, де, скажімо, старозавітну солідність вітальні Тихменєвих порушують предмети нового мистецтва.
Але цю тривожність, ці ознаки нестабільності, дисгармонії, коли зв'язки часів таки рвуться на очах, дедалі важче не помічати. Інженери Тихменєв і Варецький утікають від складнощів і несподіванок невигаданого життя у зручний світ формул і технічних розрахунків, які дають ілюзію незмінності законів руху коліщаток і ґвинтиків у механізмі. Дружина Тихменєва, уособлення заскнілої матріархальності, зосереджена лише на турботах про вигоди для тіла. Старша донька, «мила Леся», бачиться тут копією своїх врівноважених батьків, людиною звички, розрахунку й передбачуваних дій. (Це той тип «добропорядної» дівчини «з гарної родини», до якого Домонтович ще раз звернеться згодом у «Докторі Серафікусі», представивши «місячну» наречену Корвина Таню Беренс так само нещасливою суперницею модерної «нової жінки» Вер.) Лесині бажання не виходять за межі можливого й досяжного, вона готова повторити благополучне життя своєї матері. Сила почуття тут ніколи не переважить раціональну розміркованість. Про одруження йдеться як про акт чи не комерційний, про дещо нудний, але не обтяжливий обов'язок: «То правда, що я до Іполіта Миколайовича призвичаїлась, я з цим і не ховаюсь — він мені до вподоби. Але це й усе. Сподіватимусь, що роком пізніш, роком раніш я стріну таку ж людину з подібними властивостями».