Выбрать главу

Життєвий шлях Віктора Петрова-Домонтовича можна аналізувати, якщо йти за його ж власними твердженнями про відносність будь-яких ціннісних суджень, у різних системах координат. Належав до літературного покоління, творча самореалізація якого відбувалася за найнесприятливіших зовнішніх умов. Повторюся, що вибирати можна було лише між роллю жертви і ката, стоїчного мученика і юди, каторжника й улесливого придворного співця. Найбільші поети епохи, Рильський, Тичина, Бажан, зраджували музі задля служіння політичній злобі дня. Всі вони якось співпрацювали з режимом. Віктор Петров так само мусив поступатися принципами. Посади в академічній ієрархії, співпраця з НКВС-КДБ, розвідницька місія… Після повернення до Радянського Союзу в еміґраційній пресі не бракувало звинувачень у зрадництві, дволикості, підступності. Коли не відходити від традиційної моралі (в українському випадку це до того ж максималістська мораль стоїчних борців, мучеників ідеї у ворожій облозі), то всі згадані звинувачення виглядають слушними. В нашому національному пантеоні загалом якось більше увінчували мучеників, ніж переможців.

Але для Петрова існувала, схоже, інша система відліку. Для нього, як послідовного модерніста, мистецтво було таки вищим, ніж мораль, і тим більш незрівнянно вищим за ідеологічну цноту. Про незаплямовану біографію Домонтовича він дбав пильніше, ніж про бездоганний життєпис Віктора Платоновича Петрова. Блискучий інтерпретатор Лесі Українки, він, очевидно, розділяв її твердження про слова як єдино значущі поетові діла. Судитимуть його по написаному. (До речі, і як науковець Петров майже не піддавався кон'юнктурному тискові. Такі його праці, як «Етногенез слов'ян», «Скіфи. Мова і етнос», належать до значних досягнень української гуманістики XX століття.) І коли стати на таку точку зору, то мусимо визнати цього письменника найпослідовнішим естетом і жрецем мистецтва. Петров був людиною культури. Це якраз і єднало «шостого у ґроні» з неокласиками, хоча в стильовому плані його експресивна, іронічна проза досить далека від неокласичних строгих контурів і довершеної пластики зображення. І якраз усвідомлення неперебутності культурних, естетичних вартостей, відчуття приналежності до багатовікової європейської традиції (він один із небагатьох у своєму поколінні, для кого ця приналежність була органічною й самоочевидною) визначало для нього підпорядкованість усіх інших понять — ідеологічних, моральних тощо.

Його творчість — винятковий зразок незалежності митця від суспільства, від украй несприятливих зовнішніх обставин. В обстоюванні такої незалежності був навіть максималістом, риґористом. Адже вбивство у квітні 1949 року Домонтовича, прозаїка, якому ніби заповідалося ще кілька десятиліть активної творчої праці, було, мабуть, актом не безболісним. Щоправда, зоставалися інші засоби творчого самовияву, праця археолога, культуролога.

Незважаючи на всі еміґрантські мандри, бездомність у прямому й переносному розумінні, домом буття, в який не проникав бруд підлої епохи, зоставалася мова, слово як смисл існування і як його остаточне виправдання.

Віра Агеєва

Дівчина з ведмедиком [Роман]
Розділ І

Якось восени року 1922-ого, у вересні, а може й пізніш, у жовтні чи листопаді, завітав до мене Семен Кузьменко.

Скоріше, це було в листопаді, бо я пам'ятаю — бляшана «буржуйка» палала, і на вогні кипів чайник. Я стояв коло червоної, гаряче розпеченої грубки й стежив за чайником, щоб вода, закипівши, не вибігла. Одночасно ложкою мішав у сковорідці ячмінні зерна. У мене вийшов запас ячмінної кави, і треба було приготувати новий. Картопля в каструлі вже зварилась; я одставив каструлю вбік, і вода, паруючи, поволі остигала.

В кімнаті було темно, холодно й вогко. Пахло підпаленим перепеченим ячменем. Іноді зерно з тріском репалось і лушпайки розліталися на всі боки. На шворці, простягненій од шафи до стіни, сохли коло грубки випрані сорочки й ганчір'я. На столі сіріла купа учнівських зошитів, що їх уже давно слід було перевірити й повернути учням.