Та й чим далі, то й щораз частіше діється зі мною щось не те. Варто лиш мені глибоко задуматися, відсторонитися — й раптом ловлю себе на думці, що дивлюся на світ чужими очима, відчуваю реальність чужими органами дотику, слуху, нюху, пам’ятаю і знаю те, чого не можу знати, бо знати не повинна! Що це — клітинна пам’ять? А хіба пам’ять передається генами? Хіба це не набутна з віком річ? Чи, може, вона — як та срібна голка, що простромлює століття, нехтуючи категоріями часу й простору?.. Від таких вражень інколи стає не по собі!
Та повернемось до Львова мого дитинства. Буквально за якийсь тиждень я навчилася читати. Вдивлялася у вивіски, в написи на крамницях і дивувала перехожих своєю обізнаністю: «Он буква А, а ось — К, а там — Ц і Р». Цьоця Дозя купила мені грубезну книжку з чудовими малюнками — альманах «Дванадцять місяців». Таких книг, що виходили тоді раз на рік, як окремий цикл, було в мене дві чи три. Я їх читала й перечитувала і з цьоцею, й сама: бо ж нового дзеркала до передпокою мої родичі так і не купили, а вільний час треба було заповнювати чимось корисним. Мені чомусь здається, що тоді, у Львові, я прожила ледь не половину свого життя, хоча це зовсім не так. Львівський період — насправді лише якихось два-три роки. Зате які чудові й барвисті!
Усе ввірвалося одного вечора, коли цьоці Дозі принесли телеграму. Помер мій новонароджений братик, котрий прийшов на світ із пороком серця, тому й прожив лише кілька тижнів. Мама взяла собі в голову, що його смертю Бог покарав її за те, що рідну дитину, себто мене, віддала чужим людям. Цьоці й дядькові діватися було нікуди: довелося пакувати мої речі в Село. Їх набралася величезна валіза. Я плакала, не хотіла повертатися зі Львова, але ми мусили встигнути на похорон, тож уперше ніхто зі мною особливо не церемонився.
Похорон — подія не для дитячого споглядання. Тим паче похорон маленького дитяти. Я не боялася підійти до невеличкої, наче іграшкової, труни й поцілувати холодний лобик немовлятка. Страшно мені стало аж на цвинтарі, коли домовину почали опускати в яму. Глибоку яму, в якій хлюпала вода. Мама каже, що тоді стояла страшна відлига, тож вода в ямі з’являлася знову й знову, як не старалися її вичерпати. Мене нажахало, що бруднюща і студена вода потрапить у маленький гробик і заллє дитинку. Я уявляла себе на місці братика — і кричала, мов несамовита, кидалася в яму, щоб не дати гробарям закидати труну мокрою чорною глиною, в якій теж води було більше, аніж самого ґрунту. Люди ридма ридали, трактуючи мою поведінку як неймовірні страждання за померлим братиком:
— Ото дитина надривається! Хто би подумав: таке мале, а вже все розуміє!
Додому зі цвинтаря мене вели, міцно тримаючи за руки, адже я постійно шарпалася й норовила вернутися назад. І раптом на пагорбі побачила величезний розквітлий кущ. Суцвіття на ньому нагадували акацієві, але були щонайменше уп’ятеро більші, якогось небаченого лілово-жовтого кольору, дивовижно красиві. Я вирвала долоню з бабусиної руки, звільнилася від цупкої правиці хресної, вибігла на пагорб, зірвала одну квітку й повернулася до цьоці Дозі, яка вела попід руку мою маму.
— Що це ти тримаєш у руці? — аж знетямилися жінки.
Я піднесла вгору пишне суцвіття, потрясла ним і сказала: