— Бутук-і-дудак!
Як мені зірвалася з язика саме така чудернацька назва: чи я її щойно тоді сама й вигадала, чи десь чула що-небудь подібне, — досі не маю жодного поняття.
— Де ти серед зими взяла цвіт? — кинулися люди до мене.
Виявляється, вони взагалі ніде не бачили ніякого розквітлого куща, — та його вже й не було: пагорб, тут і там укритий плямами снігу, лиснів на сонці, як облізла голова старого діда! Дивовижну квітку кілька років зберігали в моєму улюбленому, хоч уже й тріснутому, біленькому горняті з голубими незабудками, що його ми з цьоцею Дозею не забули привезти зі Львова, — аж поки суцвіття не розсипалося на дрібний пил.
Після похорону братика мама впала в дивний стан. По декілька разів на день вона лягала на ліжко долілиць і якось утробно стогнала. Її втішав тато, втішала бабуся. Ми, троє дітей, горнулися до неньки, гладили по голові, але й це мало допомагало. Зрештою, час — не лікар, час — філософ. Згодом нещасна трохи заспокоїлася, й життя ніби почало налагоджуватися. Але тремтіла душею й серцем наша мама лише над двома молодшими. Через якийсь час я знову стала нелюбою дитиною. А може, зі мною просто було несила чинити по-іншому? Може, надто допитлива й кмітлива дитина — це неймовірний тягар для дорослих? Мама не могла дати собі ради з моїми вічними запитаннями, котрі сипалися, як горох із мішка. Чому сонце сходить, а потому заходить, чому встає з-за Андрухової стодоли, а сідає за Семенів сад? Чому завтра вранці зійде знову? Чому в хмарний день сонечка не видно? Чому, як довго дивитися на сонце, болять очі? Звідки беруться хмари? Чому з одних іде дощ, а з інших — сніг? А чи можна на хмару сісти, як на перину, і спостерігати звідти, що люди роблять на полях? Звідки береться веселка й чи можна її помацати? Чи можна підправити на ній кольори олівцями або фарбами? Чому місяць світить уночі, але інколи може висіти на небі й уранці, вже при світлі сонця, — а от сонце видно тільки вдень, а вночі — ніколи? Чому ластівки в’ють гніздо на сволоці[23] в нашій стайні, а горобці — під стріхою? Чому синичка мене дзьобає, коли я виймаю газети з Муличчиної поштової скриньки? Чому якраз у її скриньці вона звила собі гніздечко, ніби більше ніде не можна було знайти місця? А я би хотіла, щоб синичка виводила пташенят у нашій скриньці! Тато тоді для газет змайстрував би іншу. Чому бджоли такі злі? Я лише хотіла подивитися, як там усередині їхньої хатки, де вони сплять, а де їдять у своїм вулику! Я ж їм нічого поганого не зробила! За що вони мене так покусали?
Може, це й ненормально, коли дитина весь вечір розглядає квіти на ковдрі чи, коли в хаті нікого нема, витягає з вазонів посаджені рослини, щоби побачити, яке в них коріння? Може, це дивно, коли дитя сидить на шляху біля масної чорної калюжі, яку обліпили зусебіч білі метелики і з якої беруть глину для своїх гнізд в’юнкі ластівки? Може, й так…
Метелики сідають мені, малій, замурзаній багнюкою від голови до п’ят і всіма відторгнутій, на голову, на лікоть, на пальці. Ластівки найчастіше полюбляють умощуватися на плечі. Я їх не ловлю й навіть не пробую ловити. Метелика можу хіба що легесенько погладити пальчиком по контуру складених крилець: він терпить, не тікає. По самих крильцях не можна — стирається пилок. Мені так приємно, що пташки й комашки мене люблять! А сусіди, побачивши таке диво, похитують головами, шепочуться й показують пальцями в мій бік:
— Мала відьма!
— Що вона там робить? Не інакше, як ворожить, ману напускає!
— Такої ще дитини в нашому Селі зроду-віку не було!
Маму їхні розмови нервують до нестями — і я щоразу дістаю від неї кілька замашних «пляцків на дупу». Питаю, навіщо мене дитиною постійно била? Оправдується, що витримати мої постійні «заскоки» було просто неможливо, а їй же доводилося щодня двигати всю хатню роботу, обробляти город, доглядати за малими. З розпачу, що нічого не годна зі мною вдіяти, мама стала називати мене «психічною» за будь-який мій «крок вліво — крок вправо». Що таке «психічна», я добре знала. Поблизу нас жила дивна жінка, яка могла й перед дітьми заголитися та й показати, що там у неї є і ззаду, і спереду. Згодом я довідалася, що під час війни її зґвалтувала німецька солдатня. Коли ж повернувся додому із фронтів її чоловік, то почав цією подією постійно їй дорікати, бив дружину мокрими віжками. Від щоденних страшних побоїв із нею й сталася непоправна біда… Та чоловіка й це не зупинило. Як тільки в нещасної починався приступ, він прив’язував хвору в стайні біля корови, лупцював її до кривавих пасмуг, а сам безпробудно пиячив тиждень-півтора, хоча вдома без нагляду й теплої страви плакало п’ятеро дрібних дітей. Так на п’яну голову й помер через кілька літ у колгоспній стайні. Можливо, заснув там — і його необачно прикидали сіном, де він і задихнувся; а може, ще до того, як привезли сіно худобі, врізав дуба сам. Та після смерті пияка його дружині не стало краще, бо власні діти також мали її ні за що, підрісши, били матір, забирали пенсію, що її вона отримувала як нервово хвора людина. Час від часу сини викликали «тринадцяту бригаду» — і здоровенні санітари з волосатими ручищами виводили нещасну з хати в гамівній сорочці. А вуличні хлопчиська бігли за машиною «швидкої допомоги» й верещали вслід: «Пазуня Саніцька — к…рва совіцька!», хоч бідолашна жінка зовсім не заслуговувала на таку назву. Маленькою мені було дуже страшно, що скоро я стану такою ж — бо мама каже, що я теж «психічна».