— Це не раки, це — земледухи. Вони на грядці живуть, коріння рослинам підгризають. У вас на городі такі є?
— А-а-а, знаю: це ведмедки, ведмедюхи, що корені в капусті об’їдають!
— Ага, ведмедюхи! Або вовчки. Або ще земледухи. Люди їх по-різному називають.
— Бабуся каже, що як укусять, то можна вмерти!
— А можна ними самими від смерті врятуватися.
Пані Текля швидко справляється із земледухами, добавляє до розтертої на кашу суміші кілька ложок меду й, вишкрябуючи залишки з макітри, віддає мамі майже повний літровий слоїк коричнево-чорної «підливи».
— Я добре перетерла. Вона й знати не буде, що це. Хай п’є три рази на день по три ложки. Так дев’ять днів, більше не варто, — пояснює знахарка. — А ти, як підростеш, — це вже до мене, — приходь, може, чогось і навчишся.
Аякже! Дуже цікаво — вчитися терти в макітрі земледухів!
Ми йдемо польовими стежечками понад зарослими травою окопами серед безконечних полів до чужого села. Я пхинькаю, що хочу пити. Але бідончик порожній: пані Текля молоко перелила собі в гладущики, щоби сметана відстоялася. Тож мама простягає мені слоїк із земледухами:
— На!
— Я хочу води!
— Воду будеш пити вдома!
— Так он журавель же стирчить на роздоріжжі!
— Це така криниця, що хто з неї вперше вип’є, на того воші кидаються, — повчає мама. — Потім уже не шкодить, а от за першим разом — гарантовано будуть воші!
На подвір’ї у вуйни Маланки — свій колодязь. Ще й відро стоїть на цямринні, а з нього вода на землю скапує: десь уже має маленьку дірочку.
— Не пий, бо сухот наберешся! — хапає мене за руку мама, бо я вже рушила до відра з водою.
Вуйна Маланка лежить на ліжку, якась аж чорна. Дякує мамі за ліки й відразу припадає губами до слоїка. Робить великий ковток. Бачить, що я гидливо скривилася, й каже:
— Думаєш, несмачне, гірке? А насправді — як рідка халва! Але почастувати тебе не можу, бо то ж ліки. Можуть такій малій дитині зашкодити.
Мама квапиться покинути вуйнину хату. Ми знову йдемо полями до рідного села. Поміж житами, які вже цвітуть, аж жовтенький димок над їхніми колосками в’ється, синьо блимають блавати-волошки, темно-червоними блискучими зірничками цвіте кукіль.
— Вона видужає? — запитую маму про вуйну Маланку.
Мама здвигає плечима:
— Дав би Бог!
Через багато років цікавлюся, чи жива ще вуйна Маланка.
— Дибає щонеділі до церкви, — відповідає мама. — Разом з Міськом самі город обробляють, корову, свиню, індиків тримають. Таки допомогли Теклині земледухи! Тільки Місько — якийсь жовтий, худий, як патик, усе лице в зморшках. Уже виглядає, як ровесник своєї мами. Зсутулився, згорбився, як старий дід.
— Із кимось живе?
— Спробувала його було обкрутити нова зоотехнічка, на квартиру до них упросилась, але недовго протрималася. Пішов Маланчин Місько у стовбури![27]
А за вікном солов’ї щебечуть і витьохкують на всі лади. Окраїна міста. Особняки. Приватний сектор. Ріка, верболози. Садки. Солов’ям — привілля! Підлітки катаються на скутерах, як я колись на татовому мотоциклі. І в якоїсь довготелесої юнки є свій сором’язливий і боязкий Місько. А в Міська — надто любляча самотня мама. І вочевидячки не буде мати права отой Місько на особисте життя — ні в підлітковому віці, ні в юнацькому, ані навіть на старість. Бо інколи треба слухатися не мами, а соловейків…
II
— Щоб ти її в жодному разі не роздягав із шубки! — вкотре нагадувала мама татові, який забирав мене на новорічний ранок у районному Будинку офіцерів.
Менші брат і сестра теж виявляли палке бажання піти на свято, навіть дружно вголос розревілися, але як тільки дістали кілька разів від мами бучком, умить замовкли і сховалися на піч за комин. Зрештою, в мене самої були не більші шанси, ніж у малих, потрапити на новорічну ялинку, адже мама спершу навідріз відмовлялася мене кудись відпускати.
— Подарунки дітям через день-два привіз би й сам, — утовкмачувала вона татові. — А з цією, — поводила оком на мене, — біди не оберешся! Та й то клопіт: треба ж було її хоч скупати, треба було все на дитині перепрати й висушити, та й нові шкарпетки здалось би перед тим купити, бо вже п’яти дірами світять! Добре бездітним! А тут гроші йдуть, як вода в пісок, — не настарчишся на всіх і на все!.. Ні, хай сидить удома! Обійдеться без неї те свято, та й вона без нього!
27
Піти у стовбури — піти в ріст, задеревіти; не дати ні цвіту, ні плоду (про рослину, людину).