— Ти, стара дівуле, чи тобі повилазило: не бачиш, що Ліля обісцяна?! — кричала на мене, шестирічну. — Ану швидко перевдягни малу в сухе!
— Віддай дитині цукерку, хай не плаче! — відбирала єдину «Білочку», хоча брат і сестра щойно отримали від неї аж по дві такі ж самі цукерки, але Андрійко уже встиг свої з’їсти і тепер репетував на все горло, вимагаючи ще.
Після мого повернення зі Львова, а особливо після тієї корони, що я привезла з новорічної ялинки, настали найчорніші дні в моєму житті.
— Твоя принцеса знов розбила слоїк з молоком! — в’їдливо доповідала мама татові, як лише він переступав поріг. — А коли я пішла на город, то вона залишила дітей у хаті самих! Приходжу: малі на підлозі їдять гарбузове насіння разом із лушпинням, а за нею — лиш дим та нитка! Побігла свого принца шукати! Гукаю добру годину — нема та й нема! А потім дивлюся — а вона затулила собі вуха долонями, сіла на горищі, звісивши голі ратиці, й очима втупилася в книжку. Бо їй, видиш, діти в хаті читати заважали! Пані!.. Що з останнього циганського воза випала, як тут табір проїжджав, — то пусте! Після Львова вона — пані велика! Ходить вічно розпелехана, як відьма: заплітай — не заплітай, сама розпускає косми! Я її колись таки обчикрижу налисо — люди будуть гузицями сміятися, буде зі встиду ходити в хустці!
— Ти чого маму не слухаєш? — шпетив мене тато. — Чому за дітьми не дивишся? Вже велика, маєш допомагати! Я у твоєму віці вже три корови пас і ще й бугая, а стара корова навіть діда била — не те що мене, малого. Мусив! І голодний ходив, і мерз у самій сорочині дрантивій… Тобі ж усе купуємо, від свого рота відриваємо — а ти щоднини щось мусиш витворити! Дограєшся, що віддамо в інтернат! Там зрозумієш, як тобі в нас було добре!
Я опускала голову й похнюплено мовчала. Як мені вдома добре, уже встигла належно збагнути. І річ не в тім, що батьки примушували до роботи, що цілими днями доводилося няньчитися з малими. Я любила своїх братика й сестричку, і коли вони бігали вранці по росі, сідала на піску й дозволяла їм пхати свої холодні мокрі ноженята мені аж на живіт і так їх гріла. Та жодну мою працю мама не цінувала. На мені, нелюбій, постійно зганяла свою злість. Львівські платтячка, котрі були кращі, зі словами: «То для села занадто!» — розпродала сусідкам для їхніх маленьких доньок. Побачивши на чужих дівчатках свої вдяганки, я пробувала силою їх зняти. Ті голосили й не віддавали, а через якийсь час сусідки прибігали до нашої хати на розправу. Увечері ж мама жалілася татові:
— Я в тих сукенках їй ходити не дозволю! Хоч ти мене ріж, а не дозволю! Ср…ку видно! Та й добрі гроші Штефка й Пазуня заплатили за те вже ношене шмаття! Скажи хоч ти своїй психічній, аби не підходила до їхніх дітей за три кроки, бо я їй голову скручу, як горобцеві! Це не дівка, а дідько рогатий! Слудван[28] якийсь вгурний![29] Нічого до неї не доходить, хоч ти їй кілок на голові теши!
Далі — ще гірше: Андрійко й Ліля, підрісши, збагнули свої переваги наді мною. Як тільки мама робила щось поряд (а отже, я не могла надавати їм «пляцків» за кривду), починали дражнитися: «Паня, паня, з тебе висить катрання!» — хоч ніяке лахміття з мене ніколи не висіло: львівське виховання дало свої плоди. Або брат вихвалявся, що він вилупився з писанки, а сестру принесла нам у дзьобику райська пташка, — і згорда позирав у мій бік. Знав, що мама не пропустить нагоди сказати, що тільки я одна — не їхня, бо випала біля нашої хвіртки із циганського воза. Малі потай навмисно нищили мої речі: Ліля повирізувала ножицями синьо-фіолетові троянди з єдиної врятованої мною від продажу сукеночки з китайського шовку, Андрійко повідкушував пластмасовому жовтому каченяті червоні ніжки. Я жалілася татові й бабусі — маминій мамі (бо на маму була марна надія), але моїм кривдникам усе миналося безкарно:
— Вони ще малі, не розуміють!
Тато навіть намагався врятувати мою улюблену іграшку: гадав, що відкушені ніжки приклеяться, якщо пластмасу нагріти полум’ям від сірника, — але натомість каченя спалахнуло, а поки гасили, йому вигоріло ціле черевце. Я сховала понівечене платтячко й покалічену іграшку у стодолі в закутку, зав’язавши свої нехитрі скарби в подаровану мені ще у Львові цьоцею Дозею квітчасту нейлонову (або, як вона казала, «газову») хустку. Було дуже образливо, боляче й гірко. Коли цьоця з дядьком приїжджали в гості, то старалися якось мене втішити: «Ще трошки потерпи: скоро ти виростеш, приїдеш до Львова учитися в університеті й будеш знову жити в нас!». Але минали дні за днями — а нічогісінько не мінялося. Та й тітка гостювала в нас усе рідше, а нашій бабусі зі сльозами на очах признавалася, що рано чи пізно після таких відвідин потрапить у лікарню з інфарктом.