— Дивіться, який у неї захисник небесний! Вона — обрана! Вона не ваша, це — Божа дитина! Ви бачили, які грізні небесні сили її охороняють?! — не вгамовувалася Нуна.
Цигани ж тільки глипали на небо і стривожено джерґотіли.
Потім у міліцейському відділку тато й мама писали пояснювальні розписки. Міліціянти погрожували їм позбавленням батьківських прав і навіть судом. Тато крадькома витирав сльози, а мама кричала, що як вони такі мудрі, то можуть забирати мене в інтернат хоч і зараз. Цього я чомусь боялася найбільше. Але приїхав татів Генерал — і ситуація різко змінилася: міліція одразу відпустила нас, повернувши батькам навіть їхні розписки.
Коли ми вийшли на вулицю, Генерал став сердито, із притиском, твердити татові:
— Ухаді ат нєйо! Забірай рєбьонка і ухаді! КЕЧ[33] тєбє квартіру видєліт! Чєво ти баішся? Адіночєства? Да вакруґ — толпи ґалодних баб! Нє прападьош! Женщіна с рєбьонкам — ета бальшой мінус! А мужчіна с рєбьонкам — наабарот, аґромний плюс!
Тато понуро мовчав. Мама — теж.
Удома мама обстригла мене налисо.
— Мамо, у мене, що, були воші? — питаю її через десятиліття опісля.
— А я звідки знаю? Не дивилася навіть! Узяла машинку, обстригла — та й усе: гарантія, що вошей у хаті не буде ні в кого!
— Мамо, але ж такі коси!.. З мене, лисої, діти так глумилися, мамо!
— А не треба було тікати з циганами — ніхто би тебе й не стриг!
Волосся — не совість: звісно ж, відросло. Але воно вже більше ніколи не було світло-золотистим, як раніше. У школі я пам’ятаю себе лише русою. Та до школи залишався ще цілий рік, і за цей час відбулося теж чимало подій.
На нашому кутку моїми ровесниками і старшими на рік-два були винятково хлопці. Дівчата ж — або маленькі, менші навіть від нашої Лілі, або вже зовсім дорослі: як казали старші — напівдівки й дівки. Молодші брати й сестри ставали тягарем для старших дітей, котрі, як і я, при найменшій нагоді втікали від малечі, як чорт від ладану; а котрі вже належали до старшої вікової категорії — не хотіли з нами, дітваками[34], нічого мати до справи і зневажливо кликали нас «босими». Ця прозиванка фактично означала те саме, що й «шмаркач», без огляду на те, були чи не були в нас на ногах якісь капці, — а цим словом узагальнено йменувалися і босоніжки, й туфлі, й кеди, і бутси, й тапочки. На туфлі, правда, в нас казали «мешти». Навіть у пісні закоханий парубок обіцяв своїй дівчині: «Куплю тобі файні мешти — то-то буде фест!».
Найчастіше наші хлопці бавилися у війну. Кожен із них мав цілий арсенал зброї: куповані пластмасові, але здебільшого таки саморобні дерев’яні пістолети, шаблі, ножі, автомати. Та найбільш витребуваними чомусь вважалися луки. Їх робили із гнучких, але якраз у міру затовстих вербових галузок та тієї самої ґумки, на якій трималися наші труси. Стріли вирізували з бузини, в якій серцевина гілок є дуже м’якою — на сьогорічних пагонах узагалі нагадує вату. У таку стрілу не становило жодних труднощів якнайглибше увіткнути голівкою вперед залізний трисантиметровий цвях. Поціляли ми тими стрілами із загостреними наконечниками аж ніяк не в паперові мішені, а в живих ворон, сорок, голубів, чужих котів. Переважно невинні жертви наших жорстоких розваг відбувалися легким переляком, зрідка кривавими ранами, але інколи за дитячу дурість платили й життям. Коли ж ішлося про «бойові дії» між «нашими» й «німцями», використовувати луки вважалося забороненим прийомом. По-перше, в часи Другої світової війни такої зброї вже не існувало, а по-друге, рік тому саме з такого лука Орест вибив око власній корові, після чого батьки добряче відлупцювали всіх, у кого знайшли стріли із цвяхами. Та й, зрештою, ніхто з нас аж ніяк не мав наміру через якісь дурні забави стати наступним після корови сліпим калікою на все життя.
«Нашими» бажали бути всі, «німцями» — ніхто. Тож останніми у примусовому порядку призначали найслабших у гурті, ну й, звісно ж, мене — як єдину дівчину. Ставлення до «німчури» було однозначним: «Руки вгору, ср…ку вниз — признавайся: ти фашист?». «Фашисти» не мали права перемагати: не тільки через те, що їх завжди виявлялося менше й вони були слабші фізично, а передовсім тому, що у Другій світовій Німеччина програла — і фертик, як казала моя бабуся. Для мене ж історична справедливість такого суттєвого значення не мала — я вимагала чесної гри. Та коли одного разу, уперше за всю історію хлоп’ячих ігор, завдяки мені «німці» виграли, то мене віддубасили і «наші», й «чужі» — за те що я нібито за справжніх фріців, а не за «руських». Додому прийшла, збита на синю сливку, цілий тиждень сторонилася хлоп’ячої компанії, — але ж гратися не було більше з ким, тому надалі мусила завідомо погоджуватися на роль «німця» й на постійні поразки.