Бавилися ми не тільки у війну. З превеликою радістю ганяли м’яча, гатили гатку на річці, ловили рибу. Але у хлоп’ячій ватазі мене били постійно. За те, що я поцілила м’ячем у стійку воріт — і вимагала зарахувати цей удар аж за два голи, бо у штангу поцілити значно складніше, аніж забити м’яч у ворота. За те, що надумала трошки розкидати гатку в одному місці, аби річка текла собі до моря без запізнень, — але вода ринула з такою силою, що прорвала глиняну греблю повністю та й мене саму перевернула догори ногами. За те, що випустила з відра спільно наловлену рибу, бо мені її стало шкода.
У футбол ми грали теж досить часто. На ворота мене ніколи не ставили, суддею не призначали; били, якщо вправніший гравець вихоплював мені м’яча з-під ніг, гуртом копали, якщо я вимагала штрафного за те, що суперник зловив мене за футболку чи підставив ногу, і товкли, як гамана, якщо наша команда програвала. Якийсь час із нами ганяли у м’яча два хлопчики, котрі приїхали з Польщі в гості до діда Андруха. На футбол вони казали «пілка ножна», а ворота називали «брамкою». Коли одного з них «суддя» за якусь провину вигнав із поля, той усівся збоку на траву й перевтілився в активного уболівальника: свистів і щосили вимахував над головою власною панамкою. Як тільки м’яч опинився в його одноплемінника, котрий щодуху погнав свою здобич до ворожих воріт, уболівальник став відчайдушно підбадьорювати гравця: «Болєк, Болєк, Бо-о-лєк! Давай, Болєк!!!». Але Штефан Капітан (не Капітан і не Степан, а саме Капітан і Штефан: так його називали поляки, тож і ми вліпили йому таке прізвисько за любов до футболу) зумів відібрати м’яча у малого поляка. Глибоко розчарований Єжи (з наголосом на першому складі, українською мовою — Юрко) несамовито зарепетував на адресу незграбного Болєслава: «К…рва — Болєк!». Мене розсмішило, як цим словом можна називати хлопця, бо що воно означало, вуличні хлопчаки «просвітили» мене одразу ж після мого повернення зі Львова. Вони ж на хлопський розум розтлумачили, звідки беруться діти й що мама з татом роблять уночі. Я плакала від нечуваної образи, усоте повторюючи, що мої батьки таким не займаються, але хлопчиська знали правду краще за мене. Мало того — побачивши нашого голосистого півня на хвіртці, дражнилися: «Когут на брамі — твій тато на мамі!». Я кидала дурну компанію і мчала перевіряти, що діється в хаті, — але тато був на роботі, а мама на городі. Зате Андрій з Лілею, угледівши мене, або просилися на руки, хоч були, мабуть, уже важчі від мене, або вимагали гойдати їх на гойдалці чи ліпити щось із пластиліну, але вже не відпускали з дому — чіплялися за мій одяг намертво, трималися, як смола кожуха.
А ще хлопчиська пробиралися в костел. Двері в ньому були на замку, але колодка висіла на ланцюзі, прикрученому до залізних петель на двох половинках дверей, між якими залишалася доволі широка щілина, — і худюща сільська дітлашня туди легко пропихалася. У костелі, в целофанових мішках і просто так, купами, лежало всіляке колгоспне міндобриво. Від нього нам важко дихалося — але ж у центрі будівлі, закріплене на самому куполі, висіло здоровенне панікадило, а на стінах старовинного храму проглядалися дивні картини! А головне — сонячні промені, пробиваючись крізь напівпрозору візерунчасту дахівку, лягали рожевими, зеленими й жовтими смугами на стіни, купи міндобрив і наші обличчя. Ззовні дахівка здавалася одноколірною — блискучо-брунатною, але зсередини можна було добре розгледіти, які узори викладено жовтою, які червоною, а які — смарагдовою барвою. Костел два століття тому побудувала в Селі місцева шляхтянка. Їй належали ще кілька найближчих сіл; а на її сина, що панував після старої пані й сам тоді був уже в літах, навіть якоїсь ночі напав був Олекса Довбуш зі своєю ватагою. Дідичку[35] в Селі запам’ятали як паню Сконд: бо коли хтось із селян чимось провинився — і гайдуки приводили його у панський двір, перед ясні очі власниці, то вона завжди запитувала: «Сконд?», що польською мовою означало: «Звідки?», тобто з якого села. Будувала костел пані Сконд декілька років. Щоб цеглини трималися купи на віки-вічні, майстри додавали до розчину збиті яйця, тому шляхтянка збирала податки саме цим продуктом. Хто не міг здати вказаної кількості яєць, того немилосердно батожили гайдуки; тому селяни їздили на роздобутки делікатного товару десь далі або ходили пішки в найближче містечко міняти муку, сир, сметану на ті злощасні яйця, наймалися на роботу також за яйця, а дітей примушували спустошувати воронячі, сорочі й навіть гороб’ячі гнізда. Тоді й з’явилася приповідка: «Пані Сконд повидирала горобців з-під ґонт». Зате й костел удався на славу! Я у своєму дитинстві задирала голову, роззявляла рота від подиву й не могла намилуватися його красою всередині.