На четвертий поверх ми чомусь майже бігли, так квапилися. А коли цьоця пропустила мене поперед себе у відчинені двері й полегшено зітхнула: «Слава Богу!» — то я не стрималася й запитала, чому вона так боїться, щоб мене ніхто не побачив: таж я й так до чужих не піду, — хіба мене тут хтось збирається красти? Та тітка лиш погладила мене по голові й нічого не відповіла.
Далі у нас був сніданок. Цьоця швиденько зібрала на стіл, насмажила яєчню, покраяла свіжі помідори. Біля кожної тарілки дядько Данило поклав виделку й ніж.
— Хіба у вас нема ложок? — спитала я здивовано й потягнула смажене яйце до рота пальцями.
— Дитиночко! Що ти робиш? — аж застогнала цьоця. — Ложкою ми їмо лише борщ і зупу. Кашу й усю іншу тверду їжу — виделкою. А м’ясо і смажене яйце ще й ріжемо на шматочки, щоб легко в роті поміщалися!
Я розсміялася: ну й дурні! У мене такий великий рот, що в нього можна запхати й цілу помідору, й кілька цукерок відразу! Але цьоця вклала мені у праву руку ніж, а в ліву — виделку. Ого, так їсти виявилося зовсім незручно, і як тільки господиня пішла робити каву, я запхала яйце в рот із долоні, витерла скоринкою хліба свою тарілку, після чого запхала й хліб до рота і переможно глянула на дядька. Він ледве стримувався, щоб не розреготатися вголос, але цьоці Дозі нічого не сказав.
Каву я пила уперше в житті. Правда, в моєму горнятку було втричі більше молока, аніж кави, але напій мені сподобався. Попри те що цьоця поклала мені до кави дві ложечки цукру, я встала з-за столу, видобула з кишеньки светрика, що вже висів на вішалці, той цукор, який нам давали до чаю в потязі, й висипала його у своє горня.
— Буде занадто солодке, — сказав дядько.
— Нічого, я солодке люблю, — відповіла я. — Але чому тут намальований літак? Ми ж їхали поїздом!
— Полетимо ще й літаком, — заспокоїла мене цьоця Дозя.
Вона прибрала зі столу, а відтак почала шукати на моїй одежині вказівки на розмір.
— Ти одяг купуй на око, — порадив дядько. — Якщо не підійде — можна буде обміняти. Хіба не бачиш, що на ній усе завелике? А ногу я їй поміряю прутиком.
Він витяг із високої вази на малім столику коричневий очеретяний насінник на довгому рівнесенькому стеблі, приклав до моєї ступні й відрізав кавалок стебла ножичком врівень із моїм великим пальцем.
Цьоця вдяглася, із блискучої трубочки намастила собі перед дзеркалом губи якоюсь дивною червоною маззю, а потому, смішно попльовуючи у маленьку коробочку, нанесла тоненькою щіточкою на вії чорну фарбу, вбрала на голову капелюшок із довгими прозорими стрічками, що метлялися аж по спині, зробила дядькові «па-па», а мені «цьом-цьом» і кудись щасливо побігла. Дядечко ж почав розповідати мені історії про піратів. Але криваві піратські розбої так мене налякали, що я розплакалася. Дядько Данило негайно змінив тему і став розказувати про індіанців, детально пояснюючи, які в них були головні убори з орлиного пір’я і як вони розмальовували обличчя, щоби їх блідолиці вороги боялися. О, це вже було цікаво! Я запропонувала дядькові, щоб ми також розмалювали собі личка, — і цьоциних помади й туші нам на це ледве-ледве вистачило! На столику біля дзеркала красувалося ще чимало флакончиків, коробочок і різних футлярчиків. Я перепробувала все, що лиш могла. А дядько радів, бо йому вже не треба було нічого розповідати, — тим більше, що на думку чомусь спадали тільки «страшилки». Гадаю, це його мій зовнішній вигляд так надихав!
Першого цьоциного погляду на нас із дядьком цілком вистачало, аби знепритомніти, проте вона взяла себе в руки, запхала мене у ванну — й, поки я там розкошувала, зумисне щедро розхлюпуючи воду на стіни й на підлогу, бештала[11] чоловіка за свою дорогу косметику з добру годину. Потім купався дядько, а тітка перевдягала мене то в одну, то в іншу обновку. Нарешті вибрала найкраще, і ми пішли до склепу[12] шукати мальовидла, щоби поповнити цьоцині тяжкі втрати.
По львівських крамницях ми швендяли дуже довго, майже до вечора, й накупили різних парфумерних дрібничок, а також мені іграшок незліченну кількість. Я дала слово цьоці Дозі, що надалі буду користуватися тільки своїми помадою й тушшю, тільки своїми духами «Красная Масква», а до її французьких пуделочок і пляшечок жоден мій пальчик тягтися не буде. Але ж слово було моє: якщо дозволялося дати, то могла й назад забрати — цьоця ж про це не знала! А ще ми пішли в зоопарк, де я надивилася тако-о-ого, що від вражень не могла оговтатися цілий тиждень, і після того весь час питала, коли ми ще туди підемо. Тож цьоця купила мені книжку «Екзотичні звірі і птахи», аби я не квасилася[13]. До щедро ілюстрованої книжки я прилипла, як муха до меду. Та тітонька й гадки не мала, що в неї після цього проблем лише прибуде! Річ у тім, що основні фізичні риси зображених на глянцевих сторінках гіпопотамів, крокодилів, жирафів, страусів, папуг та іншої живності я стала переносити на живих людей. Зовсім несподівано, у крамниці, трамваї чи на людній вулиці, могла закричати: «Цьоцю, цьоцю, он який зелений дядько Крокодил іде!» (звісно, маючи на увазі його зелену сорочку). Або ж: «Поглянь, яка тлуста й рожева цьоця Цьоня[14] морозиво купує!». Бідна Дозя червоніла, як рак, затуляла мені долонею рота — але слова, мов горобці, завжди вилітали звідтам набагато швидше, аніж вона встигала їх зловити.