— Ой! — почула Аліса тонкий крик.
Потім гарчання. Вона кинула ромашки й побігла до дерев.
Щось скоїлося з археологом. Вона встигла вчасно. Археолог мчав до неї щодуху, а за ним, стискаючи в зубах пухнастий хвіст Рррр, біг великий собака.
— Назад! Зараз же назад! — крикнула Аліса собаці.
Собака ошкірився, але зупинився.
Аліса підхопила археолога на руки, і той прошепотів:
— Спасибі!
— Віддай хвіст, — сказала Аліса собаці, який стояв неподалік і не випускав із пащі пухнастого хвоста. — Це чужий хвіст. Не твій. Віддай негайно.
Аліса ступила крок до собаки, але собака позадкував, ніби хотів з нею погратися. Собака був великий, кудлатий, білий, із рудими плямами. З-за кущів вийшов маленький чоловік, трішечки вищий за Алісу.
— Що тут таке? — спитав він, і Аліса зрозуміла запитання, бо з учорашнього дня знала тутешню мову.
— Ваш собака на моє кошеня напав, — відповіла Аліса по-колеїдському.
— Ах ти, пустунка! — вигукнув чоловік.
Він був одягнений у сірі штани й сіру сорочку, а в руці тримав довгого батога. Напевно, він був пастухом.
— І нехай він хвоста віддасть. Він хвоста в кошеняти відірвав, — поскаржилась Аліса.
— Навіщо твоєму кошеняті хвіст? — здивувався пастух. — Адже він не приросте.
— Нехай віддасть, — повторила Аліса.
— Резро, покинь, — сказав пастух.
Собака кинув хвіст на землю, й Аліса, не випускаючи археолога з рук, підняла хвоста.
— Спасибі, — подякувала вона. — А поїзд скоро відходить?
— Який поїзд? — запитав пастух.
— До столиці.
— Через годину, — відповів пастух. — А ти хто така будеш? Чому тебе не знаю? Я всіх у нашому місті знаю.
— А я на екскурсію приїздила, — пояснила Аліса. — І додому вертаюсь. Я в столиці живу.
— І говір у тебе дивний, — мовив пастух. — Здається, всі слова зрозумілі, а говориш не по-нашому.
— Я далеко живу, — сказала Аліса.
Пастух недовірливо похитав головою.
— Й одягнена не по-нашому, — провадив він далі.
Археолог здригнувся і притиснувся сильніше до Аліси.
— Як — не по-вашому?
— На вигляд ти наче дитина, а заввишки мало не як я.
— Це тільки так здається, — відповіла Аліса. — Мені вже шістнадцять років.
— Оце так так! — здивувався пастух.
Потім обернувся до Резри, підгукав собаку і, досі ще похитуючи головою, пішов до кущів. Та раптом, коли Аліса вже вирішила, що небезпека минула, він зупинився і спитав:
— А як же кошеня твоє? Якщо хвоста відірвали, кров повинна йти.
— Нічого, не турбуйтеся, — заспокоїла Аліса.
— Покажи мені його.
— До побачення, — сказала Аліса. — Я на поїзд боюся спізнитись.
І вона поквапилася стежиною до міста й не оглядалася, хоч пастух її окликнув ще раз чи два.
Вона б побігла, та боялася, що тоді собака поженеться за нею.
— Ну, як він? — шепотів археолог.
— Не знаю. Я не озираюсь.
Стежина поширшала, влилася в запилену дорогу; попереду показався сарай чи склад, і Аліса пішла, притискаючись до стіни ближче щоб зникнути з очей пастуха. Їй усе здавалося, що він зараз побіжить слідом.
За сараєм Аліса спинилась, віддихалася.
— Версію ми продумали кепсько, — мовив суворо археолог. — Ви являється, вимова у нас кульгає. І про екскурсію неправдоподібно. Ну чого б то людині повертатися з екскурсії самій, рано-вранці? За пам’ятай: ти приїздила до бабусі і їдеш назад… До речі, геть забув: молоді дівчата носять тут волосся зовсім не так. Вони його начісують на лоба.
— У мене ж коротке волосся.
— Все одно, начеши його на лоба.
— Тоді мені доведеться тебе на землю поставити.
— Нізащо! Тут же хижі собаки!
— Ніяких собак нема. Хочеш, я тебе в сумку посаджу?
— У сумку? Чудово. Тільки візьми мого ножика і проріж у сумці дірочку. А то як я дивитимусь?
Аліса пересадила археолога в сумку, де вже лежав балон із вакциною, запхала туди ж відірваного хвоста. Прорізала ножиком дірку, аби археолог міг дивитися, що діється довкола.
— Шкода, що в тебе ниток нема, — забідкався Рррр. — Як же я хвоста пришию?
— А ще казав, що кріпко держиться.
— Тебе ніколи собаки за хвоста не хапали, — заперечив археолог, — от ти й смієшся.
— Я не сміюся. Поглянь у сумці, там, можливо, є голка й нитка, у боковій кишеньці. Мені бабуся, як правило, туди кладе всякі не потрібні речі.
Аліса застебнула сумку на «блискавку». Потім усе-таки начесала волосся на лоба й пішла до станції.