Ми послали з дороги радіограму докторові Верховцеву: «Прилітаємо в п’ятницю. Зустрічайте». Верховцев одразу ж відповів, що з радістю зустріне нас і проведе на своєму космокатері через небезпечний пояс астероїдів, який оточує планету Трьох Капітанів.
У призначений час ми загальмували біля поясу астероїдів. Густий рій кам’яних брил, ніби хмари, затуляв від нас поверхню планети. Чомусь нас усіх огорнуло хвилювання. Нам здавалося, що зустріч із доктором Верховцевим приведе до важливих і цікавих подій. Може, навіть і до пригод.
Докторів космокатер промайнув серед астероїдів, наче срібна стріла. І ось він уже мчить перед нами.
— «Пегас», ви мене чуєте? — пролунав у динаміку глухуватий голос. — Ідіть за мною.
— Який він, цікаво. Йому, напевно, нудно самому на планеті, — сказала Аліса, що сиділа з нами на містку в маленькому, спеціально для неї зробленому амортизаційному кріслі.
Ніхто їй не відповів. Полосков керував кораблем, я виконував обов’язки штурмана, а Зеленого на містку не було — він залишився в машинному відділенні.
«Пегас» змінив курс, обійшов ікластий астероїд і відразу ж слухняно ковзнув униз. Під нами стелилася пустеля, де-не-де покраяна ущелинами і повісплена кратерами. Срібна стрілка катера летіла попереду, вказуючи шлях.
Ми помітно знизилися. Можна було вже впізнати скелі й висохлі річки. Потім попереду з’явилася темно-зелена пляма оази. Над нею здіймався купол бази. Докторів катер увійшов у віраж і опустився на рівний майданчик. Ми зробили так само.
Коли «Пегас», ледь погойдуючись, став на амортизатори і Полосков сказав: «Добро», я побачив поміж зеленню оази і нашим кораблем три кам’яні статуї.
На високому постаменті стояли три капітани. Навіть здалеку було видно, що двоє з них — люди. Третій — триногий тонкий фікс.
— Прилетіли, — сказала Аліса. — Можна вийти?
— Постривай, — відповів я. — Ми не знаємо складу атмосфери і температури. Який ти скафандр збираєшся одягати?
— Ніякого, — відповіла Аліса.
Вона показала на ілюмінатор.
Із срібного космокатера вийшов чоловік у сірому звичайному костюмі і сірому пом’ятому капелюсі. Він підняв руку, запрошуючи нас.
Полосков увімкнув зовнішній динамік і спитав:
— Атмосфера годиться для дихання?
Чоловік у капелюсі швидко закивав — ідіть, не бійтеся! Він зустрів нас біля трапа.
— Ласкаво просимо на базу, — промовив він і вклонився. — Так рідко бачу тут гостей!
Він говорив трохи старомодно, його мова відповідала його костюмові. На вигляд йому було років шістдесят. Це був невисокий худенький і схожий на лагідну бабусю чоловік. Обличчя в нього було покраяне тонкими зморшками. Доктор весь час мружився або всміхався, і, коли часом його обличчя розгладжувалося, зморшки ставали білими й широкими. У доктора Верховцева були довгі тонкі пальці. Він потис нам руки і запросив до себе.
Ми пішли слідом за доктором до зелених дерев оази.
— Чому тут киснева атмосфера? — спитав я. — Адже планета — поспіль пустеля.
— Атмосфера штучна, — відповів доктор. — Її зробили, коли споруджували монументи. Через кілька років тут збудують великий музей, присвячений героям космосу. Сюди привозитимуть космічні кораблі, які відслужили своє, і всякі дивовижі з далеких планет.
Доктор зупинився перед кам’яною брилою. На ній було викарбувано слова космомовою: «Тут буде збудовано Головний музей космосу».
— От бачите, — сказав Верховцев. — Музей будуватимуть разом вісімдесят різних планет. А поки що, для початку, в центрі планети встановлено потужний реактор, який виділяє кисень із гірських порід. Зараз тут ще не дуже добре повітря, але до відкриття музею воно стане найкращим в усій Галактиці.
Тим часом ми підійшли до підніжжя монумента. Монумент був дуже великий, як двадцятиповерховий будинок. Ми зупинилися і, задерши голови, розглядали трьох капітанів.
Перший капітан виявився молодим, широкоплечим, струнким. У нього був кирпатенький ніс і широкі вилиці. Капітан усміхався. На плечі в нього сидів дивний птах із двома дзьобами і красивою короною з кам’яного пір’я.
Другий капітан був вищий від нього на зріст. Він мав дуже широкі груди і тонкі ноги, як і всі люди, що народилися й виросли на Марсі. Обличчя в Другого було гостре й сухе. Третій капітан, триногий фіксіанець у тугому скафандрі з шоломом, відкинутим за спину, спирався долонею на гілку кам’яного куща.
— Вони зовсім не старі, — сказала Аліса.
— Твоя правда, дівчинко, — відповів доктор Верховцев. — Вони прославилися, як були молодими.