— Слово честі, — благально мовив я, — ми одне одного не продаємо! У нас на Землі взагалі не заведено батькам продавати своїх дітей, а дітям — своїх батьків. Ми просто прийшли разом купити яких-небудь рідкісних звірів для нашого зоопарку.
Змія подумала трохи і сказала:
— Вже й не знаю, вірити вам чи ні. Краще спитаймо в індикатора. Він такий чуйний. — Вона нахилила обидві голови до індикатора і спитала його: — Цим дивним істотам можна вірити?
Індикатор став смарагдово-зеленим.
— Хоч як дивно, він запевняє, що можна.
Тут змія заспокоїлася і додала зовсім іншим тоном:
— А ти хочеш, щоб я тебе їм віддала?
Індикатор став золотим, наче промінь сонця.
— Дуже хоче, — переклала його емоції змія. — Беріть його, поки я не передумала. І ще візьміть довідник «Як годувати індикаторів і як домогтися ніжно-рожевих емоцій».
— Але я не знаю, що дати вам натомість.
— Нічого, — мовила змія. — Я ж вас образила підозрами. Якщо ви в обмін на індикатора погодитеся мені пробачити, я до вечора буду щаслива.
— Ну звичайно, ми на вас не ображаємося, — сказав я.
— Анітрішечки, — притакнула Аліса.
Тоді змія махнула безліччю своїх ніжок, кулька-індикатор злетіла в повітря й упала на руки Алісі. Вона лишалася золотою, тільки по спині в неї, мовби живі, бігли блакитні смужки.
— Він задоволений, — мовила змія і швидко поповзла геть, не слухаючи наших заперечень.
Індикатор стрибнув з Алісиних рук і пішов позаду нас, похитуючись на тонких прямих ніжках.
Нам зустрілася ціла родина вуханів. Великий вухань, вуха в якого були більші, аніж у слона, його дружина-вуханька і шестеро вуханят. Вони несли канарку в клітці.
— Дивись! — вигукнула Аліса. — Це канарка?
— Авжеж
— Це не канарка — сказав суворо батько-вухань. — Це райський птах. Але ми його зовсім не хотіли купувати. Ми шукали справжнього говоруна і не знайшли, — мовили хором вуханята, здіймаючи вітер вушками. — Немає жодного говоруна.
— Це дивовижно! — похвалилася нам вуханька. — Ще торік пів базару кишіло говорунами, а тепер їх зовсім не стало. Ви не знаєте чому?
— Ні, — відповів я.
— І ми не знаємо, — відповів вухань. — Доведеться нам розводити райських птахів.
— Тату, — сказала Аліса, коли вони пішли, — нам потрібен говорун.
— Чому? — здивувався я.
— Бо він усім потрібен.
— Гаразд, ходімо шукати говоруна, — згодився я. — Тільки спочатку я пропоную подивитися на павука-ткача-троглодита. і якщо нам його віддадуть, ми його неодмінно купимо. Це заповітна мрія нашого зоопарку.
Розділ 10
МИ КУПИЛИ ГОВОРУНА
Ми з Алісою обійшли увесь базар, купили для зоопарку вісімнадцять різних звірів і птахів, більшість із яких на Землі ще нікому не доводилось бачити. Аліса питала в кожного торговця чи колекціонера:
— А де дістати говоруна?
Відповідали по-різному.
— Говоруни перестали нести яйця, — сказав один.
— Говоруни перемерли від загадкової хвороби.
— Говорунів тримати не можна.
— Хтось скупив усіх говорунів на планеті.
— Говорунів ніколи й не було.
І ще багато інших відповідей. Але ми так і не зрозуміли, що ж сталося насправді. Всі визнавали, що раніше говоруни були звичайнісінькими птахами і їх любили тримати вдома і в зоопарках. Та в останній рік говоруни майже всі кудись зникли. Казали, що по домівках ходили люди і скуповували говорунів. Казали, що із зоопарку говорунів хтось украв. Казали, що в головному говорунячому розпліднику вони захворіли лихоманкою і вимерли. і чим безнадійніше було знайти говоруна, тим дужче Алісі кортіло бодай поглянути на цього птаха.
— А що в говорунах особливого? — спитав я в Крабакаса із Баракаса, з яким ми щойно познайомилися.
— Нічого особливого, — відповів Крабакас ґречно, скручуючи кільцями синій хвіст. — Вони говорять.
— Папуги теж говорять, — сказав я.
— Про папуг не знаю, не чув. Але, може, у вас називають папугами говорунів?
— Може, — згодився я, хоч навряд чи папуги водилися на цій планеті. — А де вони водяться?
— Чого не знаю, того не знаю, — відповів Крабакас із Баракаса. — Можливо, вони водилися саме на цій планеті. Я чув, що говоруни можуть літати між зірками і завжди повертаються до рідного гнізда.
— Не знайти нам говоруна, — сказав я Алісі. — Доведеться вертатись. Тим паче, що твій індикатор уже зголоднів.
Індикатор почув мої слова і на знак згоди став світло-зеленим. Ми повернули до виходу, і раптом мене зупинив Крабакасів окрик. Він, як синій смерч, звився над клітками.