Під час довгої дороги шушиха привела шестеро шушенят. Отож корабель прибув на Землю переповнений шушами і шушенятами. Вони виявились тямущими звірятками і ніяких прикрощів та незручностей нікому, окрім Бауера, не завдавали.
Я пам’ятаю історичний момент прибуття експедиції на Землю, коли під прицілом кіно— й телевізійних камер відкрився люк і замість космонавтів у його отворі з’явився чудернацький шестилапий звір. За ним ще кілька таких самих, тільки трохи менших. По всій Землі прокотилося здивоване зітхання. Та урвалося в ту мить, коли слідом за шушами з корабля вийшов усміхнений Полосков. Він ніс на руках шушеня, геть вимащене згущеним молоком…
Частину звіряток помістили в зоопарк, деякі лишилися в космонавтів, що полюбили їх. Полосковське шушеня дісталося врешті-решт Алісі. Один бог знає, чим вона зачарувала суворого космонавта Полоскова.
Шуша жив у великому кошику поряд з Алісиним ліжком, м’яса не їв, уночі спав, дружив із кошенятами, боявся богомола і тихо мурчав, коли Аліса гладила його або розповідала про свої удачі та біди.
Шуша швидко ріс і через два місяці став заввишки як Аліса. Вони ходили гуляти в садок навпроти, й Аліса ніколи не вдягала на нього ошийника.
— А раптом він кого-небудь злякає? — питав я. — Або попаде під машину.
— Ні, він не злякає. А потім, він образиться, якщо я на нього надіну ошийник. Адже він такий вразливий.
Якось Алісі не спалося. Вона капризувала і вимагала, щоб я читав їй про лікаря Айболита.
— Нема коли, доню, — сказав я. — У мене термінова робота. До речі, тобі пора читати книжки самій.
— Але це ж не книжка, а мікрофільм, і там літери маленькі.
— Так він звуковий. Не хочеш читати — увімкни звук.
— Мені холодно вставати.
— Тоді зачекай. Я допишу і ввімкну.
— Не хочеш — Шушу попрошу.
— Ну попроси, — усміхнувся я.
І за хвилину раптом почув із сусідньої кімнати ніжний мікрофільмований голос: «…І ще був у Айболита собака Авва».
Отже, Аліса все-таки встала і дотяглася до вимикача.
— Негайно ж назад у ліжко! — крикнув я. — Застудишся.
— А я в ліжку.
— Не можна обманювати. Хто ж тоді ввімкнув мікрофільм?
— Шуша.
Я дуже не хочу, щоб моя донька виросла брехливою. Я відклав роботу, пішов до неї і вирішив серйозно поговорити.
На стіні висів екран. Шуша орудував біля мікропроектора, а на екрані нещасні звірі товпилися під дверима доброго лікаря Айболита.
— Як ти примудрилася так його видресирувати? — щиро здивувався я.
— Я його і не дресирувала. Він сам усе вміє.
Шуша зніяковіло перебирав передніми лапами перед грудьми. Запала незручна мовчанка.
— І все-таки… — сказав я нарешті.
— Вибачте, — пролунав високий хриплуватий голос. Це говорив Шуша. — Але я справді сам навчився. Адже це неважко.
— Даруйте… — мовив я.
— Це неважко, — повторив Шуша. — Ви самі позавчора показували Алісі казку про короля богомолів.
— Ні, я вже не про те. Як ви навчилися говорити?
— Ми з ним тренувались, — пояснила Аліса.
— Нічого не розумію! Десятки біологів працюють із шушами, і ні разу жоден шуша не сказав ні слова.
— А наш Шуша і читати вміє. Умієш?
— Трохи.
— Він мені стільки цікавого розповідає…
— Ми з вашою донькою великі друзі.
— То чого ж ви так довго мовчали?
— Він соромився, — відповіла за Шушу Аліса.
Шуша опустив очі.
ПРО ОДНУ ПРИМАРУ
Ми влітку живемо у Внуково. Це дуже зручно, бо туди йде монорейка і від неї до дачі п’ять хвилин ходу. В лісі, по другий бік дороги, ростуть бабки й красноголовці, та їх менше, аніж грибників.
Я приїздив на дачу просто із зоопарку і замість відпочинку потрапляв у вир тамтешнього життя. Центром його був сусідський хлопчик Коля, який славився на все Внуково тим, що відбирав у дітей іграшки. До нього навіть приїжджав психолог із Ленінграда й написав потім дисертацію про хлопчика Колю. Психолог вивчав Колю, а Коля їв варення і скиглив цілу добу.
Я привіз йому з міста триколісну фотонну ракету, щоб він менше пхинькав. Крім того, там жили Колина бабуся, яка любила поговорити про генетику й писала роман про Менделя, Алісина бабуся, хлопчик Юра та його мама Карма, троє близнят із сусідньої вулиці, що співали хором у мене під вікном, і, нарешті, примара.
Примара жила десь під яблунею і з’явилася порівняно недавно. У примару вірили Аліса й Колина бабуся. Більше ніхто в неї не вірив.