— Велике спасибі, — подякував я невідомому кораблю. — А то нам дали ці координати на планеті імені Трьох Капітанів, але дав не космонавт, а хранитель музею, і ми побоювалися, що він помилився.
— Доктор Верховцев? — запитав жіночий голос.
— Так. А ви його знаєте?
— Ще й як знаю, — відповіла жінка. — Він чудовий і добрий старий. Як жаль, що ми з вами не зустрілися раніше! Мені треба передати йому листа, а я не зможу до нього залетіти. Нема коли. Ви не вернетесь до Верховцева?
— Ні, — відповів я. — Ми потім полетимо на Блук, у місто Палапутру. Ми біологи й шукаємо рідкісних тварин.
— Я теж, — відповів жіночий голос. — Може, колись ми зустрінемося. Але зараз нема коли. Зараз я мушу поспішати. Я шукаю живу туманність.
— Останнє запитання, — мовив я. — Ви самі не бували на Порожній планеті?
— Була, — відповів жіночий голос. — Моря там кишать рибою, але на суходолі жоднісінької тварини. Щасти вам.
У динаміку пролунав глухий шум, розряди.
— Вона ввімкнула двигуни на повну потужність, — сказав Зелений, — вона кудись поспішає. Що це за жива туманність?
— Живої туманності не існує, — відповів я. — Цю жінку я зустрів на конференції і сказав їй, що вона помиляється. Ти чув, як вона відгукнулася про доктора Верховцева? Чудовий, каже, старий.
— І все-таки я йому не довіряю, — пробурчав Зелений. — Якщо він такий чудовий, навіщо говорив неправду? Чому він то пише роман, то не пише? Чому запевняє, що не літав на Малий Арктур? Чому не схотів показати нам щоденників трьох капітанів?
І Зелений знову взявся складати радіограму.
Жінка казала правду. Наступного дня ми засікли в локаторах маленьку зірку, довкола якої оберталася лише одна планета. Судячи з усього, це й була Порожня планета.
Ми опустилися в сутінках на березі великого озера, на краю безмежної рівнини, порослої рівною пожовклою травою. Сіявся дрібний дощ, безкінечний і нудний. Ми довго стояли перед ілюмінаторами — ні звіра, ні птаха. Може, й насправді тут нема нічого?
Аліса з Зеленим пішли по воду до озера. Повернулися вони не скоро, але я не хвилювався, бо мені з ілюмінатора було видно, що вони роблять щось на березі. Потім Зелений вернувся, але пройшов не на місток, а до себе в каюту.
— Ти що шукаєш? — спитав я по внутрішньому зв’язку.
— Вудку, — відповів Зелений. — Тут риби в озері — сила-силенна. Ми відром води зачерпнули, а в ньому зразу три рибини. Невже тобі, професоре, не хочеться свіжої юшки?
— Ні, — відповів я. — І вам не раджу. Навіть на Землі бувають отруйні риби, а варити юшку на невідомій планеті принаймні легковажно.
— Ну добре, добре, — мовив Зелений. — Тоді піймаємо що-небудь тобі для колекції.
Зелений побіг назад на берег, а я прихопив Алісиного плаща, щоб вона не застудилася, взяв сітку й пішов до озера.
Зелений сіткою ловити рибу відмовився, сказав мені, що це не спорт, а він спортсмен. Та ми з Алісою наловили ціле відро. Віднесли рибу на корабель. Слідом за нами прийшов промоклий Зелений, який ніс свій улов у рибнику.
— Не забудь двері на корабель зачинити, — нагадав я, ставлячи відро біля люка.
— Не забуду, — відгукнувся схвильованим голосом Зелений, який так знудьгувався за риболовлею, що ладен був ловити рибу цілу ніч, якби не темрява.
Уранці я передусім виглянув в ілюмінатор. За склом світило яскраве сонце, і безліч птахів кружляло над кораблем.
— От тобі й Порожня планета, — мовив я вголос і пішов будити товаришів. — От тобі й Порожня планета, — повторював я. — Вчора риби наловили, сьогодні птахи зграями кружляють.
Алісу й Полоскова я розбудив, а Зелений уже сам піднявся. Він розплутував гачки й жилки.
— Готую снасть на велику здобич, — сказав він мені. — Чує моє серце, що тут щуки водяться ростом з мене.
— Тільки обережно, — відповів я. — Дивись, щоб яка-небудь щука тебе не спіймала.
Потім я спустився до люка, щоб поглянути на птахів ближче. І виявив неприємну деталь: захоплений до нестями риболовлею, наш механік забув зачинити на ніч двері “Пегаса”. Ще добре, що ніякий звір не заліз усередину, але всі до однієї рибини пропали. Очевидно, птахи залітали в люк, як у печеру, і перетягли увесь наш учорашній улов.
— Це дуже серйозне порушення космічної дисципліни, — сказав Полосков за сніданком, дізнавшись про недбальство Зеленого. — Але я сам винен у цьому. Так само, як і професор. Ми зобов’язані були перевірити люк.
— Але ж нічого не сталося, — втрутилася Аліса. — Ми зараз із Зеленим наловимо хоч десять відер. Ви не уявляєте, скільки в озері риби!
— Не в цьому річ, — зітхнув Полосков. — Якщо таке ще раз повториться, ми можемо сміливо вертати назад додому. Виходить, ми всі такі легковажні, що в космосі нам робити нічого.
— Пробач, капітане, — мовив Зелений.
Він розумів, звичайно, що накоїв, але думка про риболовлю так його схвилювала, що однією ногою він був уже на березі озера.
Я приготував сіті ловити птахів і виніс рушницю, яка стріляє голками, змащеними сонною сумішшю. Поки я готувався до полювання на птахів, Зелений сидів на березі, і я краєм ока стежив за ним. Мене здивувало, що він такий похмурий. “Може, переживає?” — подумав я.
Погода ураз зіпсувалася. Звідкілясь налетів сильний вітер. Він гнув траву, здував птахів із неба, підняв на озері високі хвилі. Через кілька хвилин в небі не лишилося жодного птаха. Кудись вони поховалися.
Зелений підвівся і пішов до корабля.
Я теж вирішив сховати в корабель сіті й зачекати, поки випогодиться і птахи повернуться назад.
— Ну як? — спитав я Зеленого. — Можна привітати з уловом?
— Ніякого улову, — відповів Зелений. — Не клює.
— Як — не клює? Ти ж сам казав, що в озері риби повнісінько.
— Це вчора було. А зараз, мабуть, уся риба в глибину пішла.
— А в мене птахи розлетілися, — сказав я. — Отож нам обом не пощастило. Зачекаємо, поки випогодиться. А ти ввечері знову до озера підеш? Може, тут риба тільки ввечері клює?
— Не знаю, не вірю я цій планеті, — похмуро відповів Зелений. — Адже недаремно її Порожньою планетою називають. Була риба — нема риби. Були птахи — нема птахів.
— Погляньте, — сказала Аліса, яка стояла поруч і чула всю нашу розмову. — Дивіться, заєць!
Якийсь звірок стрибав у траві. За ним гнався інший, трохи більший за нього. Ми не встигли розгледіти їх як слід, а вони вже зникли, тільки трава гойдалася під вітром.
— От бачиш, — мовив я, — не порожня планета. Звірі тут є.
— І звірів теж не буде, — відповів Зелений. — Пам’ятаєш, що Верховцев говорив? Хоч я Верховцеву й не вірю.
— Зелений, — запропонував я, — давай перевіримо, куди пішла твоя риба. Запустимо в озеро біошукач. Настроїмо його на рибу, і тільки-но він виявить її, подасть сигнал.
— Як хочеш, — відповів Зелений. — Тільки нема в озері риби. Я ж давній рибалка, я знаю, коли озеро порожнє.
Я виніс із “Пегаса” біошукач і запустив прилад в озеро. Біошукач був у водонепроникному кожусі і мав двигун. Я надів навушники і став чекати сигналів. Прилади показували, що біошукач опустився аж на дно озера, потім відплив далі, до самої середини. Але сигналів не надходило. Озеро було мертвим. Через півгодини мені довелося відмовитись від пошуків. Біошукач помилитися не міг — в озері не було жоднісінької рибинки.
— Якби я вчора власними руками не витягав рибин із води, ніколи б не повірив, що тут може щось водитися, — признався я. — Верховцев казав правду, планета дивна.
— Те саме і я кажу, — мовив Зелений, змотав вудки й пішов у “Пегас”.
— На горизонті великий табун антилоп, — гучно пролунало з динаміка.
Це Полосков зверху, з містка, побачив тварин біля самісінького горизонту. Але я і без нього вже зрозумів, що степ кишить звіриною. У траві бігали миші полівки, ховрах піднявся стовпчиком неподалік, якийсь звір, дуже схожий на ведмежатко, пройшовся берегом озера.