Їмо борщ і слухаємо чотирнадцяту сонату Бетховена.
Моя стара на город іде, нас самих залишаючи.
Ложку відкладаю, на Руслана дивлюся. Про життя людське думаю…
Колись я попросила бабцю Софію розповісти, звідки у неї «патіхвон» із платівкою. Розповіла… що у неї мати рано померла, а батько, після смерті матері загуляв і запив страшно… І тоді до Києва моя бабця втекла — хліба шукати. До однієї родини єврейської пристала у Києві наймитувати — дівчат малих няньчити, Сіму і Хвіру, — коси їм заплітати, казки про звірів добрих і людей лихих розповідати, їсти готувати, прати білизну і одяг… Це ще до війни було. Полюбили дівчата бабцю мою, як сестру старшу, наче рідну, а бабці моїй тоді ж іще небагато років було — шістнадцять чи сімнадцять. І господарі добрими до неї були. Ніколи нічого не шкодували, завжди розмовляли з нею, як з рівною, а не як із наймичкою, манерам вишуканим учили, бо інтелігентними були. У хаті тримали книжок багато і платівок із музикою… Але війна розпочалася… Євреї з Києва тікали, коли німці прийшли. «Ти, Софіє, теж тікай — у своє село, бо ми — далеко, з нами поїхати не зможеш», — господар, батько Сіми і Хвіри, сказав бабі моїй. І ще сказав: «Можеш узяти із собою, що схочеш, бо ми тут усе залишаємо, а німці прийдуть, то все одно спалять». І баба, до села вертаючись тоді, оцього «патіхвона» тріскучого вхопила. І платівку одну-єдину — яка найближче була, яку слухали у тій родині найчастіше. Оце й був її посаг увесь, коли дід Гришко сватати прийшов… А Сіма і Хвіра якось, уже після війни, листа бабці моїй надіслали з Америки — що живі-здорові, і що все добре у них. А в кінці подякували — за турботу її щиру. І фотокартки свої вклали до конверта. Вже — дві дівки дорослі, пишні, усміхнені та щасливі. Їхні портрети бабця теж до стіни зі світлинами родинними пришпандьорила, бо ж — були колись рідними…
«Тобі подобається?», — запитую у Руслана.
«Угу».
Не знаю: він про борщ чи про музику. Чи про хату нашу зі світлинами людей найдорожчих.
«А відьмою більше не будеш мене називати?»
«А як доведеш, що — не відьма?», — сміливішає мій сусід.
Тоді я теж сміливішаю. Роблю ось що: підіймаю догори коротеньке бавовняне платтячко у якісь сині квітки, спускаю майже до колін яскраві рожеві трусики і давай вертітися — перед очима Руслановими.
«Хвостика бачиш?», — запитую. «Ні», — здивований, відповідає.
«Якщо немає хвостика відьомського, значить — не відьма я!», — вигукую, натягую труси і опускаю плаття.
«Патіхвон» вже давно замовк.
Недоїдений борщ на столі став холодним.
«Вибач», — каже до мене Руслан.
До тих зошитів я записувала розрахунки різні. Наприклад, щодня котів у селі рахувала — усіх, яких бачила. Або голубів. Або бабів без хусток під церквою. Або іще щось. Дурнички усякі.
Коли могилки камінні робила, то завжди до зошита потаємного вписувала, наче магію якусь: скільки камінчиків на тому, а скільки на тому городі поховано.
Коли Наталка цукерками шоколадними зі мною розрахувалася — за музиканта виноградного — я все до зошита записала: скільки було кожного виду цукерок, кому скільки роздала і скільки сама з’їла.
Коли намиста аличеві робила, кожна намистинка була у мене на обліку, а потім я в усіх намистах кісточки перелічувала і записувала: кому яке намисто подарувала і скільки готових намист, мною зроблених, у селі було.
Коли розмову з соснами високими вела, їх рахувала. І слова їхні, до мене промовлені, — теж.
Коли Іван з Мишком тарзанку над помийницею влаштували, стежила: хто скільки разів на тій тарзанці гойдався. Тільки спочатку у голові все це тримала, аби не бачив ніхто, а тоді вже — вдома — із голови у зошит розрахунки свої дивні переписувала.
Усе — чітко. Рахувати мене батько навчив дуже рано, коли ще до школи не ходила. Подобалося мені заняття таке — цифри записувати, бо числа, які з тих цифр складалися, заворожували мене, сили якоїсь дивної і влади над іншими дітьми солтанівськими додавали.
Тільки хлопців не рахувала. Бо ще малою для того була…
Багато інших дурничок дитячих було у мене, але про всі розповідати — довга й нудна справа, тож я тільки про головні, найважливіші для мене, розповіла тут.
У вихідні моя мама на «зінгері» шила речі усякі на замовлення; татко — зошити перевіряв і, червоною ручкою креслячи щось у тих зошитах, оцінки своїм учням ставив. Баба Софія по господарству поралася, «соднички» на борошні пшеничному чи якусь іншу страву вимудровувала і завжди щось чистила-мила-прала. Дід Гришко — рибалив або з іншими дідами солтанівськими у кафе «як було на фронті» згадував, а потім, напідпитку до хати повертаючись, пісні усякі про війну співав, аж сльози йому від того співу на очах блищали. «То з тебе вже горілка виходить», — баба йому казала, але не сварила за те, бо дід приходив і мовчки до ліжка вкладався, що тільки гучне його хропіння стіни нашої хати злегка погойдувало, але ж нікому не заважав, клопоту — ані родині своїй, ані сусідам — не завдавав отими спогадами примарними.