I все по колу одному рухалося в житті моєму дитячому. Пори року — одна одну — почергово змінювали. Взимку на санчатах каталися всі дітлахи солтанівські, сніговиків виліплювали на городах. У кожній оселі ялинки лісові п’янкий аромат вроди зеленої випромінювали. Навесні паперові кораблики за водою талою випускали — чий швидше до ставу припливе, той щасливішим цього літа буде. Котики вербові шукали. Перші зернятка у землю, стомлену від холоду, руками своїми малими кидали — на врожаї, на життя нові… А літо найкращою порою було для нас, бо — вільними були, бо до школи ходити не треба було. Школою тоді вулиця нам ставала, кожному — своя, рідна…
Опісля того, як я музику живу — в хаті музиканта виноградного і жінки дощової — почула, «патіхвон» бабин уже по-іншому трохи мені зазвучав. Тріскотіння його гучнішим здавалося, мелодію оту високу ніби приземлюючи. Але дивна ностальгія за чимось загубленим, небесним спокою усе не давала, високо вгору кликала душу мою дитячу. Тож коли «патіхвон» нам щоранку грав, я очі заплющувала і уявляла фортепіано справжнє… І музиканта вродливого, який по клавішах пальцями б’є, музику звідти, десь із середини, із душі фортепіанної, назовні вибиваючи. І слухала, заворожена, — звуки чисті, прозорі. І солодко мені було, коли про таємницю свою думала. Про музиканта борівського виноградного. Навідати його — думка така у мене виникала, коли до Борової з бабусею удвох ішли — на ринок чи до церкви на свято якесь велике християнське, чи на перон — маму з Фастова зустрічати. Але сумні й заплакані очі Наталчині пригадувала і тривожно мені ставало. Лякала ота дивна невідомість, із музикантом пов’язана. Може, — скривдити здатен?.. Тоді хай краще тільки у пам’яті моїй живе, в уяві і… в музиці… Сполохано навсібіч роззиралася на вулицях борівських — чи нема його ніде поруч. Не було. Додому поверталася втаємниченою. Говорити ні до кого не хотіла. Наче мама — німою ставала.
А Руслан, розбишака сусідський, після випадку отого з помийницею, відьмою мене називати перестав, образливого нічого не казав, не дражнився, як раніше. Але ж і відстань між нами помітно збільшив — так, наче остерігатися почав мене. Очі в землю потупить, ніяковіє, коли зустрінемося десь на вулиці чи у школі. Щось йому ніби сталося після того випадку з помийницею…
Дєд Бєлий помер у грудні, за місяць до того, як я своє десятиліття відзначила. Не хотіла я на похорон дивитися, у хаті сиділа. Тільки по тому вже, як Дєда Бєлого на цвинтар людський відвезли, — вийшла надвір і камінчика нового — у сніг пухкий, рипучий — закопала, устромивши зверху гілку примерзлу. І знову до хати сховалася. Нові розрахунки записувати…
«Не буде більше кому відьмою мене обзивати», — подумала тоді з якоюсь полегкістю.
А коли тиждень якийсь до Різдва лишався, — мого рідного діда Гришка «хороба» ухопила. За серце. Повезли його до Фастова у лікарню. Але дорогою віддав Богові душу.
Чи я тоді плакала — не пам’ятаю. Але бабця Софія голосила — на всю вулицю. І мама — в німоті своїй — ридала. Так страшно…
Діда мого вся Солтанівка знала і шанувала. Прийшли прощатися. А дід у труні лежить — наче не помер, а перепочити ліг, про хропіння своє звичне забувши — не хропе більше. Свічку воскову між пальців тримає, черевики повоєнні — парадні, весільні — на ногах вилискують, смальцем змазані. І коти усі — з вулиці нашої і з вулиць інших — біля діда мого позбиралися, нявкають. Бабусі старі голови низько у скорботі посхиляли. Баба Анюта, начальниця над півчою церковною, хустки якісь перебирає і маму мою кличе, щоб їй помогла.
Страшне це горе — коли помирає хтось, — думаю. Але чому смерть людська — спокійна така, наче пломінь свічки оцієї воскової?.. Чому — не зі спокоєм холодним, а з пристрастю гарячою — умирати людям не виходить?.. Чому — так — не вміють?.. Хіба — не живуть — так?!.
А коли стола поминального тітки сільські накрили, коли в чарках отрута гірка, наче сльози зібрані докупи, запрозоріла, — свідомість мою спаралізувала думка жахлива: про те, що смерть довкола нас ходить, на нас дивиться, а ми не бачимо її і бачити не хочемо, очі серпанком важким затуливши…