Відбивну свинячу чиясь рука стареча жилава мені до тарілки кладе. Я відходжу від столу — з острахом у очах, з огидою в серці:
«Не їстиму більше такого — ніколи, — кажу їм, тіткам-поминальницям. — Бо усе це — мертвечина…»
Розгублено дивляться на мене — мої рідні. Із жахом дивляться на мене — «дідові гості»…
М’ясо — відтоді — я — геть — їсти перестала.
А в ніч оту, коли діда з нами вперше не було, наснилося мені, що у люстро дивлюся на себе, і очі мої вогнем дивним світяться, прозоріють повільно… А в руці — паличка чарівна золотом виблискує, наче у феї казкової. І помахом палички тієї я чудеса усілякі виробляю: сонячні промені по світі розкидаю, блискітки розмережані на дерева чіпляю, квіти вирощую різнобарвні і пахучі, але не з каменя — а живі, справжні… І так мені добре від того, така щаслива, що прокидатися не хочеться…
«Пустіть свою Надійку зі мною до Києва», — Наталка прийшла до нас і в баби моєї про таке просить опісля похорону дідового, у переддень мого десятиліття. А завірюха на дворі — свище, гуляє. Хіба тільки ненормальний якийсь у таку погоду дитину з хати випхає.
«Чого це їй — до Києва?», — баба дивується.
«Там так… красиво… ялинка велика посеред площі стоїть, на ялинці — іграшки усякі, величезні такі, а ще — все у вогнях кольорових, мерехтливих. І Дід Мороз зі Снігуронькою на вулиці ходять, наче люди звичайні. Хочу, аби Надійка на таке диво подивилася, аби розвіялася тепер трохи… Іменинним подарунком їй та поїздка буде, бо на все життя запам’ятається…», — Наталка каже. Вона навчається у Києві. Вступила влітку до училища, медсестрою хоче стати.
Умовила мою бабусю. Поїхали ми до Києва. Пішки до вокзалу йшли, до Борової, але про музиканта Наталка вже забула. Чи просто не хотіла того спогаду дивного у серцях наших ворушити… Про музиканта ми не говорили.
Як до Києва приїхали, Наталку на пероні хлопець якийсь чекав із пакунком різдвяним. Худий і високий, у куртці пуховій короткій і в шапці в’язаній. Звичайний хлопець. Таких багато усюди. Такого неважко знайти, тільки закохатися у такого, мабуть, важко, — думки недитячі у голові моїй дитячій роїлися.
Повезли вони мене — поїздом підземним — на Андріївський узвіз. А там — добра усякого — море! І людей так багацько, що можна між ними загубитися… Коли я роботи малярські — з обличчями химерними, звірями, людьми і деревами, наче справжніми — побачила, то аж рота роззявила… А ще — глечики різні глиняні та свищики, прикраси — дерев’яні і з каміння дорогоцінного, вишивані сорочки і рушники — візерунки з усієї України зібрано, речі усякі старовинні, книжки… Очі розбігаються — краса яка!.. Захопилася красою тією, що й не помітила, куди Наталка зі своїм хлопцем зникли, у якому напрямку від мене подалися… Шукати їх почала, вгору і вниз узвозом бігаючи, ліктями своїми худими, у шубку схованими, людей розштовхуючи. Серце тривожно забилося, сльози з очей просяться на повітря морозяне… Бо ж покинули мене саму — посеред міста великого і чужого!..
У чергове узвозом Андріївським спускаючись, побачила раптом східці залізні, що на гору якусь ведуть — чому їх досі не угледіла?.. Вирішила пройтися тим шляхом нелегким і згори подивитися на вулицю людну, — може, так побачити нарешті зможу, куди Наталка з парубком утекли від мене. Доки східцями підіймалася, за бильця високі тримаючись, упріла сильно, а вітер колючий, крізь шубку стежку собі торуючи, холоду всередину мене наганяв і наганяв…
Піднялася на гору дику, снігом укриту. Униз дивлюся і люди мені такими маленькими здаються, наче то не люди зовсім, а жучки кольорові засніжені. Хіба Наталку знайдеш серед них?.. Озираюся довкола. Дерева сплять — ковдрою зимовою срамоту свою забули прикрити. І хрести або й цілі надгробки камінні де-не-де визирають з-під землі, з-під снігу. Цвинтар — близько від мене. Людський. Справжній. Морозець шкіру мою — під шубою і светрами теплими — обпікає так, що боляче поворухнутися. Дивлюся на ті хрести і надгробки, про свої могилки камінні думаю — скільки їх вже багато у селі… І чомусь донизу мені зовсім спускатися не хочеться. Отак би й стояла на горі, за метушнею міською святковою спостерігаючи, за рухом жучків кольорових, серед яких десь — і Наталка моя солтанівська гуляє, хлопця за руку тримаючи — приворожувати такого, як цей, уже не треба, бо такі самі до дівчат приворожуються — без відьомської помочі, без цукерок шоколадних, зі склом потрощеним усередині…
До смерку недалеко залишилося, а я собі між могилами старими занедбаними блукаю, про життя і смерть тепер розмірковуючи. Діда рідного Гришка і Дєда Бєлого згадуючи. Завжди інакшим усе стає, коли хтось — байдуже: добрий або лихий — із життя твого навіки зникає…