І лише коли дрижаки — своїми лаписьками хижими — мене хапати починають, що спасіння від них нема ніякого, я східцями залізними назад іду — обережно, аби ненароком не послизнутися і не полетіти з тієї гори цвинтарної.
Смертей завжди вистачає, — висновок такий дорогою роблю…
На узвозі людей — чим ближче до смерку — меншає. Вже і торговці красою рукотворною прилавки свої примерзлі згортають, про теплі оселі мріючи. І місто вогні електричні — перші вечірні — запалює. А мені лячно знову стає. Бо ж Наталки так і не знайшла іще. А додому вертатися — не знаю, як. І запитати у когось — не наважуюся, бо соромно мені казати комусь незнайомому, що загубилася, що дороги додому знайти не годна…
Униз іду Андріївським узвозом і самій не віриться, що я — у Києві нині. У самій столиці. У серці столичному. Це ж мені щастя випало, — саму себе подумки втішаю, — не кожному таке за життя випадає!..
А щоки від морозу так оніміли, що обличчя власного не відчуваю. Наче маску хто одягнув на мене. Гіпсову.
Їсти мені хочеться. Тепла хочеться…
У якусь підворітню заходжу і на лавку холодну вмощуюся, долонями, що у рукавичках вовняних, обличчя гіпсове затуляю і, — не соромлячись собак тутешніх, бо людей нема — реву голосно, наче рідний хтось — знову — помер…
Чую раптом: рука чиясь мене за спину торкає гаряче і голос незнайомий
«Хто ти?» — тихенько запитує.
Плакати перестаю, але долонь своїх від обличчя відірвати не наважуюся.
«Скажи мені, хто ти, дівчинко?» — той самий голос до мене звертається. Лагідний голос. Чоловічий.
І тоді розумію, що замерзлим щокам моїм боляче буде поворушитися, аби — «Відьма солтанівська» — вимовити. Аби відповісти незнайомцю.
Тоді руки мої — він сам — руками своїми — опускає.
Зазирає в мої очі заплакані.
Чоловік зимовий.
Невисокий і нестарий іще — бо з очима молодими, живими. У пальті довгому кольору болотяного, у капелюсі широкополому, під яким пасма волосся нестриженого із вітром танцюють.
«Загубилася?», — в очах моїх щось вичитує.
Ствердний знак головою — у відповідь йому — мовляв, так, загубилася.
«Змерзла?..»
А хіба не видно по щоках моїх червоних?..
«Бачу, що змерзла. Ходімо зі мною. А потім розкажеш, хто ти…»
І за руку мене веде до будинку найближчого, зі східцями — нагору. Тими східцями йдемо, кожен про своє міркуючи.
Чоловік зимовий двері ключем відчиняє і мене до господи своєї дивної запрошує. У кімнаті широкій полотна недописані розставлені, на стінах порозвішувані картини вже готові. Фарбою малярською таємниче мені пахне, аж у голові паморочиться — наче від смоли асфальтової…
У глибині кімнати — ліжко, застелене охайно, столик невеличкий із вазами красивими, але — порожніми, без квітів.
Чоловік зимовий руки мені від рукавичок звільняє і хукає у долоні дитячі. А тоді й шубку маленьку стягує з тіла задубілого.
«Сідай, — каже. — Зараз чаю тобі зроблю, зігрію тебе».
За дверима потаємними, що ліворуч у кімнаті, зникає.
Сиджу на ліжку, у ковдру вовняну закутана, навсібіч роззираючись. Усе, що на картинах — фрукти, квіти, людей, звірів і візерунки фантастичні, незбагненні для серця мого, — очима розгубленими всотую.
Полиця з книжками стоїть у кімнаті, на полиці — фігурки усякі керамічні, ляльки і флакони, запилюжені часом. Глечики з пензлями присохлими, магнітофон маленький і касет багато усяких — з обкладинками яскравими і без обкладинок зовсім. Кожна річ тут, здається, дихає, життям своїм окремішнім живучи.
Повертається чоловік зимовий — без капелюха і пальта, у светрі сірому плетеному, із довгим шаликом червоним, довкола шиї кілька разів обкрученим. У руках горнятко тримає розмальоване. Парує звідти.
«Ось твій чай. Трав’яний», — каже.
Переді мною — на столику маленькому — ставить горня гаряче, а тоді полумисок із печивом та цукерками виносить, а інший полумисок — із яблуками жовтими.
«Пригощайся, зігрітися мусиш добре і сил набратися».
Обережно горня до рук своїх беру і до вуст підношу, дмухаючи у нього.
«Може, меду принести?», — зимовий чоловік запитує.
Мовчу. І він знову за дверима потаємними зникає — тепер вже по мед для мене іде.
«А може, музику увімкнути?.. Яку тобі?..» «Місячну сонату Бетховена», — подумки його прошу.
Але він — уже — думок моїх не слухає. Ніби квапиться кудись. Колядки різдвяні ставить. І каже мені, аби відпочила добре, аби виспалася і зігрілася сном своїм дитячим…
А коли день новий настане, тоді вже розповім про себе: хто така і як тут опинилася.