«Безмежжябезмежжябезмежжя…»
Люстра на високій стелі гойдається розгублено — аби ж не впала.
У люстро величезне на стіні зазираю. І — себе не бачу. Тільки — його…
«... безмежжябезмежжябезмежжя…»
Залою порожньою — туди-сюди — походжає. Руки за спиною склавши. Кроки — луною — об стіни розбиваються. Об вікна. Об усе, що — за вікнами. Кольоровий такий… Дивний.
У душу — йому — зазирнути хочу. Щось важливе — там — прочитати. Істину якусь. Про життя людське. Про своє життя. Про…
«безмежжябезмежжябезмежжя…»
Люстра не падає. Не розбивається. Я вже так близько — біля голосу його. Стою.
«Красива яка! Намалюю тебе… можна?..» — кольоровий запитує, захвату свого, ніби зумисне, не ховаючи.
Я в шубці білій короткій, у картузі чорнім, майже на носа натянутім, у блакитних джинсах і чоботах без підборів. Дивлюся в люстро — і тепер вже — бачу себе.
«Колись — намалюєте», — кажу. Наче — не до нього, а до себе самої, до відображення власного.
І він —
«Хто ТИ?» —
мене запитує.
І я — уперше — не знаю —
хто — я —
насправді. Але —
«Художниця одна» —
озирнувшись, відповідаю, на пальці замерзлі хукаючи.
«Хочу тут виставку своїх картин… зробити…»
Сміх його — заразливий і гучний. А що я такого смішного сказала?..
У центральному Будинку художника. В столиці… Тут?.. Я?.. Виставку?..
«Тут. Я. Виставку. А хіба не можна?..»
Знову сміється. Ще гучніше. Іще заразливіше. Злюся на нього. За сміх його. Вазу величезну — із квітами зів’ялими — в уяві своїй бачу. Смердять. Квіти. Що квітами добра колись були. Але вдіяти нічого — із квітами, зі смородом отим — не годна. Безсила дати раду чуттям, які вихлюпуються з мене, наче… Стугна — у повінь… Чому — так?.. Чому не може бути… якось… по-іншому?.. Очі вгору — до люстри — на стелю — підіймаю — туди дивлюся — аби не дати сльозам — на посміх чужий — ненароком — викотитися…
Звідки я і скільки мені років, — кольоровий запитує.
Кажу, що солтанівська і що скоро — на Різдво — сімнадцять виповниться.
«Зухвала», — називає мене.
Чому — зухвала?..
«А хіба не зухвальство — в один день із Богом народитися?»…
Мовчу. Подумки квіти зів’ялі із вази виймаю. Аби — викинути. До ями помийної глибочезної. Аби світ — мені — не засмердівся передчасно. Тільки нових квітів не маю — у вазу поставити. Ось у чому біда.
Ну і де ж той ваш Бог вештається, про якого кажете, що — милосердний?!..
Усі кепкують із мене. А хіба я зло комусь зумисне заподіяла?.. Хіба винна я — що така, яка є?..
Годі кепкувань!..
Ні слова більше не зронивши, до дверей важких іду. Консьєрж із-під окулярів на мене зиркає. Невже їй теж я «странною» видаюся?..
На зупинці тролейбусній кольоровий мене наздоганяє. Не пускає, за рукав білої шубки ухопивши. До чотириколісної рогатої потвори застрибнути не дає.
«Не поспішай, — дивиться на мене очима прозорими, — бо хто спішить, той людей смішить».
Двоє дверей — перед самісіньким носом моїм — розтискаються синхронно. На прощання махає нам тролейбус задніми фарами, зникає по тому у візії сніговій. Темнітиме незабаром надворі. Невидима рука небесна щедро мій комір химерними витинанками посипає. Сніжинки — життя незачаті — білі такі, легкі та ілюзорні — зникають швидко… Якби не кольоровий дивак із бородою довгою, у косу заплетеною, я заплакала б зараз, — за собою. За тією собою, яку втратила вже. А так — соромно. Перед ним.
«Валентин — моє ім’я».
«А я — Надія».
Коли у ранок десятиліття свого з оселі чоловіка зимового виходила, диво мені сталося: дзвін чистий почула. Але — не церковний. Небесний. І сповіщав той дзвін істину велику — Бог усередині кожної людини — колись — обов’язково — народжується. Бо — Різдво — для кожного — є. У серці.
Хотів зимовий чоловік провести мене, але — шлях — додому — я сама — знала — вже…
Наталці тоді — нівроку — перепало, що не допильнувала мене, що загубила у великому місті. Мама моя і баба моя місця собі не знаходили, цілу ніч молитви пригадували усякі і на свічках, що від похорону дідового лишилися, ворожили на мене: чи жива іще. Батько до міліціонера дільничного у двері щосили гамселив, — заки той, сонний і злий, із дрючком на ґанок не вийшов, матюкаючись, — а вже як очі протер і вчителя синів своїх побачив, зашарівся, подобрішав і «Яву», таку саму сонну, із двору викотив… Бабці Софії теж непереливки від батька мого, кажуть, було, бо це ж вона мене до Києва відпустила, необачна… Уся Солтанівка загомоніла тоді про моє загадкове зникнення. Захвилювалася. Навіть Руслан, переказували мені потім дівчата — Іринка кирпата, баби Анюти з церковної півчої онучка, і Оленка, оте чудо руде мале, — навіть Руслан, казали, із ліхтариком кишеньковим всіма вулицями бігав, мене шукаючи. Наталка плакала, намистинки з намиста аличевого, мною подарованого, пальцями тремтячими перебираючи, про хлопця свого звичайного і про музиканта виноградного зовсім забувши, бо про одне тільки думала: аби я жива-здорова до Солтанівки повернулася…