І я повернулася. Жива-здорова. Народжена по-новому. І це були найкращі мої іменини. Бо ж усе село — вперше — за десять років — раділо мені щиро. Появі моїй. Чи просто — поверненню.
Щоправда, батько спершу хотів був відшмагати Надію свою — за тюхтійство, за те, що ґав ловила, що від Наталки відстала, рота роззявивши. Але зворушення мамине слізне пом’якшило і батькове серце — несуворе насправді, бо на те він і батько, аби суворим прикидатися тільки — для порядку.
«Художницею стану!» — заявила впевнено своїм односельцям, коли острах їхній із полегшенням їхнім радісним врівноважилися нарешті.
І ось тоді вже — вони — знову — кпинити з мене почали.
«Ти диви — художниця!.. Високо пташка летіти надумала», — дядько Петро, що його хата — через дві від нашої, сміючись, каже.
«А потім, як заміж вийдеш, то чоловіку своєму — замість їсти варити — теж картини малюватимеш?.. Дурна, не люблять хлопці таких дівчат, бо нехазяйська то справа — художество всяке… Краще городину доглядати вчися — пора бабі своїй помагати, стара вже!..», — тітка Катерина найдужче репетувала. Це ота, що про перст «всеблагий» філософію на все село розповсюджувала заповзято, штунда нещасна!..
І я віхолу раптом уявила. Сильну-сильну. Яка замітає снігом важким усі дороги і всі двори, всі носи довгі і язики злі солтанівські. Бо набридли вже мені — зі своєю грубістю!..
А ввечері Руслан прийшов до нашого двору і у баби Софії запитав, чи зможу я на одну хвилинку до нього вийти. І баба мене погукала. І я вийшла.
«Що тобі?», — запитала його стомлено, стоячи на порозі, в саму кофтинку хатню одягнена.
«Хотів попросити…», — зашарівся, розгублено очима довкола мене забігав.
«Тільки швидше проси, бо мені холодно», — йому відказала.
«Я хочу… з тобою… дружити…», — вимовив так, ніби повітря йому зимового в одну мить забракло. А тоді з-під кожушка свого хлопчачого хутко пакунок якийсь дістав, у папір яскравий загорнений і стрічкою золотою перев’язаний.
«Це — тобі, — простягнув. — Із днем народження!»
Не встигла я оговтатися від несподіванки такої, — як Руслана вже корова язиком злизала з двору нашого. Дивний якийсь…
Я до сіней увійшла, пакунок Руслановий до грудей притисла — аж серце сполохано забилося.
«Не стій на холоді, — баба мені кричить із хати, — бо застудишся!»
Але — не слухаю… Нишком стрічку золоту розв’язую…
Під обгорткою яскравою — фарби акварельні — аж вісімнадцять кольорів!.. А ще — пензлик — справжній — такий, якими художники свої картини пишуть!..
І тоді я — раптом — про все на світі — забула. Про бабу і холод зимовий. Про день свій і дні чужі. Про Солтанівку темну і Київ, вогнями штучними освітлений. Про сусідів усіх і про Наталку. І навіть — про чотирнадцяту сонату Бетховена. Забула. У серці моєму тоді — любов — лунала. Безмежна. Довершена. Чиста. Дивна така. Любов. До Руслана.
А вранці наступного дня Солтанівку снігом замело. Так, що до сусідньої хати ні пройти, ні проїхати. Уночі віхола сильна розгулялася — «вперше — за багато зим», — старші люди по тому охкали…
А мені — що? Я собі в хаті заняття важливе маю. Нема коли з хати виходити. Бо відколи додому з Києва повернулася, відколи подарунок важливий від сусіда свого доброго отримала, — сни мені снитися почали — красиві, яскраві. І — дивні такі… Бачила морське дно, камінцями коштовними і різнобарвними встелене; рибу казкову з очима великими, що у морі тому прозорому плаває; дерев і квітів розмаїття; сади, плодами перестиглими багаті; танці сонячні й дощі золоті; химерні візерунки на вікнах будинків химерних; людей, у одяг розкішний, нетутешній убраних… і ще — силу-силенну чудес усяких. Коли прокидалася, після снів таких, — одразу ж за пензля бралася, аби на папері фарбами акварельними передати усе, що за ніч побачила… Тіло моє тремтіло від збудження таємничого, душа — до сфер небесних — летіти — просилася — у тіло закута, із тіла вирватися прагла…