Бабуся Софія по господарству поралася і мене доглядала. Іще з нами жив дід Гришко — її чоловік, мами моєї батько. Високий і засмаглий, з грубим голосом і гучним хропінням. Дід, іще хлопцем, «на фронті» воював, але розповідати про це не любив. Я тільки шрами його кілька разів бачила — на ребрах і передпліччі. Чула, як зітхав уві сні — певно, щось із минулого свого додивляючись… Неписьменними були батьки мамині, неграмотними, проте тямили трохи у мистецтві світовому — може, це десь на підсвідомому рівні у них було, хто знає. Коли людина до землі прив’язана, то завжди птахам заздрить — що мову неба розуміють. Отак і старі мої. До неба прагли. Шукали навпомацки — чогось високого. І — знаходили… Доки мама з татком — і прісно, і звикло — відбували свої трудові будні, ми утрьох — я, баба і дід — слухали… Бетховена. Це була така послідовність звичних для нас дій: мама прокидалася вдосвіта, довго лахами своїми шаруділа, через дві кімнати по тому на кухню йшла, з гуркотом зачіпаючи то стіл, то стілець, а відтак уриваючи сон дитячий, себто мій сон. І ніби вже з якогось виміру потойбічного — долинав до мене приглушений гуркіт кухонного причандалля. Мама щоранку варила яйця — «в мішечок», загортала їх дбайливо у стару газету, складала до полотняної торбинки, яку сама пошила — за усіма законами моди тодішньої — смішної моди. Виходила з хати нечутно. Аж тоді батько прокидався. Вовтузився довше, ніж матуся. Сорочки перебирав — ніби на долю власну ворожив. Прикладав до кожної долоню, зо дві-три хвилини отак думаючи. А як надумувався досхочу, то вже й часу не було на снідання. Тільки склянку молока кислого перехиляв квапливо, ґудзики на старому вельветовому піджаку застібаючи шуйцею. Але бувало ще — вгризався у цілушку хліба пахучого, з вечора приготованого, і ото з тією цілушкою в зубах із хати вилітав прожогом, мов злодій який котячий чи що. Боявся на урок запізнитися. «Вчитель математики, — любив повторювати, — мусить виховувати в дітей відчуття точності. Дисципліна — понад усе». І — встигав. На урок. Власне новий день і починався для мене з того моменту. Точніше — з Бетховена. Бабуся виймала з-під ліжка старого тріскучого «патіхвона» і ставила платівку. Єдину. Бо інших не було. Слухання оте ритуальним стало для нас — наче «Отченаш» — тільки не перед сном, а навпаки — опісля пробудження сонливого. І я слухала. Мовчки. Намагалася зрозуміти «Місячну сонату». І багато інших речей у житті.
Так я дорослішала. Так свої перші кроки робила — під музику Бетховена, переплетену з музикою дідового хропіння. Бо завжди у житті все переплітається: високе і низьке, врочисте і буденне, серйозне і смішне.
Училася не ходити — жити. Так, аби завжди було добре. А якщо й зле — то не мені, бо до чого тут я?.. Якщо зле — то нехай комусь іншому…
У віці шести років світ уявлявся мені великою вазою з квітами — різнобарвними пахучими, які з часом в’януть і починають недобре пахнути. Отже, «перст Божий всеблагий» (так казала сусідка наша тітка Катерина) дбати мусить про вчасну зміну квітів у вазі. Аби світ не засмердівся, аби не вчаділи й ми від того смороду.
Зло не було тоді для мене злом. Зло уявлялося мені лише зів’ялою квіткою добра, яку Бог не викинув вчасно до смітника. Забув. Не схотів. Був зайнятий іншими — важливішими — справами…
Іще у нас у родині собака був. Щоправда, на прив’язі у дворі сидів, до будки зрідка зазираючи. Пильнував нашу хату, доки ми — кожен своїми — дурничками займалися.
У мене їх, ти дурничок, багацько було. Наприклад, —
То була така моя дивна вигадка — гра у «хованого-похованого». Суть — утому, аби камінчики на всіх вулицях збирати, а тоді закопувати глибоко у землю і позначки різні ставити — гілки там усякі чи каштани, чи пера випатраних сусідських індиків. Чомусь мені це подобалося — своїми руками могилки камінні робити і уявляти, що ніяке то не каміння в землі лежить, що то — люди справжні — такі, що у нашому селі часто помирають. Як в інших селах. Однієї весни ранньої я собі вибудувала на нашому городі, — там, де буряки з морквою ще посходити як слід не встигли, — цвинтар камінний. І ніхто про те навіть не здогадався. Навіть — коли викопували. Ніхто уваги не звернув. Мені — аж плакати хотілося. Просто було шкода поховань своїх. Бо то таємниці були мої. Хіба ж ні?..
Плакала, коли вистежив мене за тією моєю дурничкою сусідський хлопець Руслан. Він був старшим від мене на рік, але вреднючий такий — що хоч бери та ремня від сідниць не відривай. Побачив, як я посеред городу порпаюся, навпочіпки сидячи, ще й мугикаю якусь пісеньку, поспіхом складену, — та й давай до мене чіплятися: а що то? а нащо? а як хто взнає?..