«Дякую», — кажу і подарунок Руслановий одразу ж — на середнього пальця — перевдягаю мовчки.
«Завелика, — на погляд запитальний спокійно відповідаю. — Згубити можна. А шкода буде, якщо згублю…»
Підходжу до Руслана, навшпиньки стаю, цілуючи його легенько — у вуста. Без любові — так — не цілують.
І — прощаюся. З ним.
«Стривай!», — кричить, коли я вже на порозі.
Озираюся: пляшку шампанського, непочату в ніч новорічну, підіймає високо над собою. Повернутися мене просить. Я ж із другом найкращим, найвірнішим — у день року величний — за здоров’я своє і терпіння Христове — іще — не випила.
До кімнати повертаємося. Дорогою чую, як мати Русланова — із кухні — страви різдвяні — до столу — нашого святкового — пропонує, — але — «Вона м’ясного не їсть», — відповідь синову має. І — двері замикаються — ізсередини…
Булькає, шумить святковий напій у келихах прозорих, магнітофон — голосом хрипучим, мовою чужою — на порух один Руслановий — відгукується. Мені тужно якось. Незатишно. Боязко. Гірко. До келиха жадібно припадаю. І рідина грайлива у мозок — отрутою — вдаряє. Іще! і — ще! ще! — до непритомності, до забуття, до самого денця…
Поцілунок його — парубка солтанівського найкращого — усі дівчата заздрять мені — заздрять мені! — заздрять мені! — заздрять — по-чорному — а я — уся — така — для нього — неприступна — така… досі… була… дурна! — поцілунок його — парубка солтанівського найкращого — гарячий — вологий — глибокий… пронизує мене — наскрізь…
Соромно — у сімнадцять — ще дівчиною бути… аби у місті жила — на глум би взяли… бо цнота дівоча — не вино, щоб роками її витримувати… добре, що не у місті… що сільська… що… тіло його… молоде… гаряче… поруч… близько так… добре… що… він — є… Не казав ніхто: чи дівчина сама роздягатися мусить, коли… до цього… доходить… але — сам — обережно стягує, — а потім — зриває — пристрасно — одяг — із мене… із себе… вже — інші, ніж колись… вже — дорослі… і любов наша — інша… вже… доросла…
«Кохаю тебе, Надієчко… до самої смерті… тебе одну… кохатиму…»
Я — мовчу. Серцебиття шалене приборкати намагаюся. Але — марно.
І тоді — він дарує мені —
біль —
першої — невідчутої — насолоди.
У день народження мого.
У день Різдва Христового.
Господи, а тепер —
відпусти мене —
додому!..
Доки не заплакала іще. Від того болю.
А ночі однієї — лютневої — наснилися мені гори засніжені, далекі якісь. І храми, оздоблені пишно — вітражі, мозаїка, ікони, гобелени, — дива старовинні, рукотворні!.. І коні — неприборкані, дикі, горді, красиві — снилися… А потім — раптом — чоловік зимовий — появою своєю сон мій розбухав. Прийшов і покликав — кудись — за собою…
Прокинулася вдосвіта і — тихо-тихо — картини почала докупи складати, мотузкою по кілька перев’язуючи. А тоді замотувала їх у старі простирадла і до торби великої вкладала.
Відколи дід Гришко помер, бабця Софія про «патіхвона» свого тріскучого майже забула, і дні наші нові «Місячною сонатою» все рідше і рідше починалися. Реліквія береглася собі спокійно під старим бабиним ліжком, їсти-пити-на-горщик-ходити ні в кого не просячи. Музика — велична, неземна — потроху із життя мого — вже недитячого — випаровувалася, зникала.
«Куди ти збираєшся?», — мама папірець мені передає, прокинувшись.
«До Києва», — кажу пошепки, аби татка і бабцю не розбудити.
«По що?», — знову олівцем на папері запитує.
«По долю свою», — відповідаю, продовжуючи картини до торби пакувати.
Тільки головою хитає скрушно на слова мої, нічого вже не пише, не каже — ненька моя. Через мене голос назавжди втратила — коли пуповину різали… А тепер — не здогадується навіть — що я, донька її, Надія її єдина, вже — жінка.
Монотонний гуркіт вагонний себе справжню відчути не давав, коли втретє до Києва їхала. І спати не виходило. І — мріяти. І — згадувати. Думала про те, хто для мене Руслан, які мої почування до нього. Певна була, що люблю його. Але заміж — не хочу. Бо не треба мені любові такої, коли лоно і утроба вся — від болю конають…
Шлях до Андріївського узвозу швидко пригадала. До будинку знайомого увійшла, дзвінка не було, то у двері постукала кілька разів упідряд, мелодію просту вибиваючи. Ніхто не відчинив. Не підійшов. Сумно мені стало, бо торби з картинами важкі були. Бо — надіялася…
Вийшла я тоді надвір, на лавці знову присіла, де сім років тому сиділа вже, і знову — думати давай. Про життя людське. Про сни химерні, кольорові. Про сни віщі, бо такі жінкам дорослим часто сняться. Про музику, що зникає із серця. Про Руслана. І — про любов свою — дивну таку — коли не теперішнє, а тільки колишнє в людині любиш. Вільно сніжинки довкола мене кружляли і падали — на асфальт, на лавку, на вії мої і щоки…