Автомобіль — чорний, лискучий, великий — до двору в’їхав. І вийшов із нього… чоловік зимовий. І — упізнав мене. Лагідно усміхнувся, порухом голови вітаючись, із багажника валізки, пакунки усякі виймаючи.
«Довго чекаєш?»
Я знала, що він приїде. А тому аніскілечки появі його не здивувалася.
«Недовго. Бо змерзнути ще не встигла».
Не змінився майже. Тільки вуса смішні відпустив. Тільки сивин у волоссі — снігу, що не розтає — помітно побільшало. Без капелюха був. У шкірянці короткій, у джинсах чорних.
«То ходімо швидше, аби не змерзла».
Оселя знайома пусткою дихає. Усе — інше. Ми — інші вже.
На ліжко розгублено сідаю. Куди моя впевненість поділася, з якою — сюди — приїхала?.. Картини дістати із торби не наважуюся. Мовчу. Нестор свої валізки розпаковує, мугикає пісеньку веселу якусь, — аби й мені у присутності його веселіше було. Та острах тупий душу мою раптово спаралізував — аж воскреснути, ожити знову — сама у собі — не годна.
«І що тепер буде?» — запитання Русланове мимохідь пригадую… І — могилки камінні свої… коли глибоко у землю… камінь ховала… потай мріючи, аби квітки камінні з могил отих повиростали… аби смерть людям не страшною, а красивою була… аби добро не зникало ніколи… бо камінь — не в’яне, не гниє, смороду важкого по світу не розносить… бо квітка добра — це камінна квітка — на цвинтарях моїх камінних солтанівських… я ж їх — на добро — собі — людям — світу — робила… «І що тепер буде?» — з тривогою міркую далі…
«Тут холодно. Не роздягайся поки», — каже Нестор, обігрівача запилюженого, павутинням оброслого, вмикаючи. А тоді каже, що на картини мої подивитися хоче. Бо валізки розпакувати — встигне ще.
Із сум’яттям легеньким, із ніяковістю — так одяг перед чужими скидають — творіння свої із торби виймаю, простирадла розмотую, мотузки розв’язую… Дивиться Нестор на сни мої і дивується: звідки чудеса такі у світі бувають — мене ж не вчив ніхто малювати!..
«Талановита яка!», — чую вкотре. Що дар оцей — від Бога — каже. Не знає іще про зухвалість мою — про день мого народження…
«Люблю тебе», — обіймає ніжно.
І подобається мені — в обіймах його бути. І млосність — як тоді, коли першу картину свою малювала — по всьому тілу розливається… наче Стугна — у повінь…
Нестор солодко так пахне — прянощами нетутешніми і… квітами — осінніми. По волоссю мене гладить, наче батько гладить дитину, яка шкоду наробила і заплакала потім, осоромлена. Але я сльози стримую. Бо — доросла вже…
«Хочеш — учителем твоїм буду?».
«Хочу», — кажу йому.
І раптом — несподівано зовсім — любов — відчуваю. Бо серце моє — вразливе надто. Бо серце його, чоловіка зимового — велике, щедре, безмежне… Бо без любові — краси не буває на світі… і — музики — не буває…
З обіймів ніжних мене відпускає.
Картини мої — дужче, ніж я — його ваблять. То ближче підійде і кожну уважно розгледить, то з відстані дивиться, примружуючись. Захват його — щирий, великий.
«Залиш їх тут, у мене. А сама… приходь, коли хочеш…»
Втомлений дорогою далекою, спокою собі бажає. Спокій — йому — дарую. Іду — від нього.
«На два тижні лише приїхав, кілька виставок у Києві проведе, а потім знову повернеться до Польщі…», — Русланові розповідаю про чоловіка зимового, тільки — про любов свою дивну — мовчу, бо не зрозуміє він — любові такої.
«…обіцяє мені допомогти з Київською академією мистецтв — влітку туди вступати поїду… в Академії його добре знають і шанують…»
«…ще він сказав, що в майстерні у нього — в Києві — жити можу — вільно — скільки захочу…»
Дметься парубок мій солтанівський. Не до вподоби йому балачки такі. Але ж друзі відвертими мають бути. От і я з ним відверта. Чи може… я йому — не друг більше — після того, що сталося — у день наш різдвяний?..
«Дурна ти, Надіє, — каже мені, — бо не талант твій отим пихатим художникам потрібен, а тільки — тіло твоє молоде, квітуче… Дурна ти!..»
«Сам такий!», — ображена, відказую.
Болю мені завдав, а тепер дурною обзиває!.. Виходжу з його хати на мороз лютневий. Плакати хочеться, але сльози стримую мужньо. Холодно… І хата — чужа. Непривітна — тепер. Чому — так?.. Чому — Руслан — малим — не залишився — назавжди — таким, — яким — досі — його — люблю?!. Навіщо — виріс — на муки мої — у парубка?!..
Батьки мій хист до малювання, хоч і не розуміли, від самого початку підтримували щиро. Це мама з бабцею мені полотна робили, на дощечки дерев’яні старе ганчір’я натягуючи. Це татко мені фарби олійні — через товариша, що до Києва на роботу їздив — замовляючи, купував. Не знаю, наскільки дорогою забавка моя для рідних була, але я — від подарунків отих — щастям безмежним переповнювалася. А для батьків то втіхою було великою. Бо ж донечка росте талановита у них. Єдина. Надія. Їхня.