Але коли Руслан прибіг до бабці моєї і розповів їй про чоловіка зимового, і про те, що коли до Києва мене відпустять, то я — хвойдою, повією останньою, а не художницею — стану, — переполох серйозний у родині нашій почався.
«Нікуди ти не поїдеш, бо неповнолітня ще», — мати написала олівцем на обгортці з-під дріжджів.
А батько поглядом суворим на мене зиркнув. Щоб математику вчити йшла — наказав. Бабця Софія головою співчутливо похитала, ні слова не зронивши. Напруження важке — хмарою дощовою — над хатою нашою — над вулицею всією — зависло після випадку того.
І я покірно пішла. До своїх зошитів… потаємних. Тримала їх — наче баба «патіхвона» — шанобливо й реліктово, у шухлядці стола письмового, серед решти зшитків та альбомів усяких. Бо у зошитах тих потаємних — із розрахунками смішними дитячими — пам’ять моя жила. Там я — та, яка справжня, — що надійно ховалася.
Любов нова запалила мене гаряче. Про Нестора — чоловіка зимового — мріяти почала, уяву солодку по самі вінця переповнюючи — з острахом і щемом, ніби таїну страшну глибоко в землю закопала і боюся, аби не вирив ніхто… Він — старший від мене — значно старший — у батька мені годиться — батьком міг бути… а я — про нього — як про чоловіка — думаю.
Нові сни снилися. Барвами — вже іншими — насичувалися. Картини — інші — мені виходили. Коней диких малювала, гори засніжені, громи і блискавки, заграви і місячну повню. І пристрастю — стихійно — дихало до мене — все — намальоване.
Дивна була моя любов.
Я чекала, коли знову насниться мені чоловік зимовий. Коли знову — приїде.
Наприкінці весни, коли іспити шкільні вже поскладала успішно, батькам своїм — знову — заявила впевнено, що художницею стати — намір такий маю.
«Ким завгодно — тільки не художницею», — батько мені сказав.
«Художники, поети і артисти — це люди глибоко розбещені і нещасні…», — додав по тому. А я — донька єдина батькова — щасливою бути повинна.
«На когось нормального іди вчитися», — мама написала.
«Батько і мати дурного не порадять», — хитро викрутилася бабця Софія.
«Заміж краще виходь, дітей няньчити будеш, про дурощі усі забудеш тоді», — сусіди шпичаками гострими терпець мені проколювали — лопався, наче кулька повітряна. Я їм ще покажу… дурощі…
З Русланом — відтоді, як річ оту паскудну й недружню зробив, до хати нашої навідавшись, — я спілкуватися перестала. Навіть — не віталася, — коли бачила де. Просто погляд від нього відвертала. Але — щеміло на серці мені від того. Ми ж — не чужими були. З Русланом.
«Художницею хочу бути!», — сміливіше батькам сказала.
«Малювати і так зможеш — ніхто не забороняє, але життя своє — усе — віддавати малюванню — ні за що в світі!», — батько кричить.
«А коли серце моє іншого нічого, окрім малювання, не бажає?», — у батька запитую.
«Чи ти серце своє слухати вже навчилася?», — мама на папері запитує.
«Так! — голос на маму підвищую — за себе і за неї кричу. — Навчилася!.. А хіба не видно?..»
«Надіє, матір свою шануй… Вона життя тобі дарувала, німотою власною за тебе заплативши…», — страшні слова батькові.
Бабця мовчить. Дивлюся на неї — благально — співчуття, — підтримки — в очах її — шукаю…
«Ми ж тобі… тільки добра… бажаємо… дурненька…», — бабця каже.
Господи, що ж це таке коїться?!. Люди найближчі, найдорожчі, найрідніші — зрозуміти покликання мого високого не хочуть, нерозумінням своїм з мене знущаються!..
«Та ти ж сама, бабо, змалку до музики справжньої привчала мене. Душу мою дитячу, наче камінь дикий, відточувала, ушляхетнюючи!.. А тепер…», — я слізьми, говорячи це, захлиналася.
«Завтра разом до Києва поїдемо, — батько каже. — Документи подавати. У той заклад, який нам по кишені буде…»
«Художницею хочу бути…», — скиглю.
«Художницею, — наче вердикт мені виносить, — ти не будеш».
Наступного дня ми поїхали до Києва. І я подала документи… до педагогічного університету… на факультет… математики… Дорогою власного татко мене повести забагнув. Але — так просто — здаватися — не збиралася… Обмірковувала потаємно, як далі мені бути, як життя своє неспокійне лаштувати повинна — без батька-матері-баби… без Руслана… бо — не розуміють вони мене — всі — не розуміють!!!…